Тепер по суті. Якщо уважно проаналізувати зміст цього нормативно – правового акту, то можна зробити висновок, що цей закон значно розширює повноваження Кабінету міністрів України за рахунок повноважень Президента України, а це суперечить Конституції України. У зв’язку з цим можна стверджувати, що подолання вето президента на проект Закону України «Про Кабінет міністрів України» не буде мати юридичних наслідків, але політичне значення цього голосування переоцінити важко. Те, що за законопроект, який по суті вносить зміни до Основного Закону, проголосувало 366 народних депутатів свідчить про недосконалість діючої Конституції, що вимагає внесення змін до Основного Закону.

Голосування за подолання вето Президента України на проект закону «Про Кабінет міністрів України» показало також і те, що в українській політиці крім Віктора Ющенка, Віктора Януковича і Олександра Мороза є ще і Юлія Тимошенко, з якою не можна не рахуватись. Навіть, якщо Конституційний суд визнає закон неконституційним, Тимошенко показала всім, що вона володіє мистецтвом дипломатії і є серйозним гравцем в українській політиці. Звідси можна зробити висновок, що третя конституційна реформа про необхідність якої все частіше говорять українські політики, навряд чи обійдеться без участі політичної сили на чолі якої стоїть Юлія Тимошенко. У зв’язку з цим поряд із прізвищами Президента, Прем’єр – міністра та Голови Верховної Ради України, які домовились про створення конституційної комісії має стояти і прізвище лідера опозиції Юлії Тимошенко. Лише за умови участі представників опозиції в роботі конституційної комісії можна розраховувати на успішне проведення конституційної реформи.

Сьогодні необхідність проведення третьої конституційної реформи є очевидною, оскільки у результаті конституційної реформи проведеної у грудні 2004 року в Україні постійно виникають політичні кризи, що робить країну некерованою, дестабілізує ситуацію у суспільстві і може призвести до занепаду Української державності. Мабуть саме тому все частіше стали лунати заклики до скасування політичної реформи і повернення до старої Конституції. Але чи виведе це Україну із конституційної кризи?

Якщо бути об’єктивним, то можна стверджувати, що і Конституція зразка 1996 року була далекою від ідеалу, оскільки згідно з цим нормативним актом вся повнота влади була зосереджена в руках Президента України. Саме концентрація владних повноважень в руках однієї людини, а також відсутність дієвих механізмів контролю за владою і були основними причинами зловживань у вищих ешелонах влади. Через відсутність системи стримувань і противаг в Україні процвітала корупція, а винних у зловживаннях чиновників, якщо вони ще і користувались підтримкою президента, було практично неможливо притягнути до передбаченої законом відповідальності, оскільки Президент контролював і правоохоронні органи, і виконавчу владу. Разом з тим Верховна Рада України мала обмежені можливості впливу на кадрові призначення і практично не могла контролювати дії виконавчої влади.

За таких обставин необхідність проведення конституційної реформи була очевидною, що і було зроблено у грудні 2004 року, але вже сьогодні можна стверджувати, що ця реформа була невдалою.

У результаті проведеної реформи знову було порушено баланс між гілками влади. Знову вся повнота влади була зосереджена в руках одного органу і знову влада стала неконтрольованою, але тепер реальні владні повноваження уже були зосередженні у Верховній Раді. Ситуація змінилась з точністю до навпаки, але суверен влади, тобто народ, так і не отримав дієвих важелів впливу на владу. Збільшення повноважень Парламенту відбулось за рахунок зменшення повноважень Президента, що знову ж таки порушило баланс в системі органів державної влади. Крім того у новій Конституції також було порушено і принципи управління. Мова іде про двох членів уряду Міністра оборони і Міністра закордонних справ України. Призначення цих міністрів проходить не за поданням Прем’єр – міністра України, який є головою Уряду, а за поданням Президента України. Очевидно, що за таких умов Прем’єр – міністр не може ефективно проводити зовнішню політику і забезпечувати обороноздатність країни. Разом з тим Президент України не може ефективно здійснювати покладені на нього функції контролю за дотриманням Конституції, прав і свобод людини і громадянина, оскільки призначення Генерального прокурора і Голови Служби безпеки України тепер цілком і повністю залежить від Верховної Ради, а точніше від її депутатської більшості. Очевидно, що за таких обставин Верховна Рада може відхилити будь - яку запропоновану президентом кандидатуру. Призначення і звільнення Міністра внутрішніх справ взагалі не входить до компетенції Президента України. Чи може Президент за таких умов бути гарантом дотримання Конституції і законів України, як це визначено у ст. 2 Основного Закону? Очевидно, що ні. Чи зможуть призначенні депутатською більшістю вищі посадові особи правоохоронних органів ефективно контролювати дії призначених тією ж депутатською більшістю членів Кабінету міністрів? Також мабуть, що ні.

Звідси можна зробити висновок, що нова Конституція України створює ще більше проблем ніж було тоді коли діяла Конституція 1996 року. У зв’язку з чим стає очевидним, що Україні знову потрібна конституційна реформа.

Дехто пропонує спрощений варіант вирішення цієї проблеми, суть якого полягає в тому, щоб скасувати політичну реформу і повернутись до Конституції 1996 року, але як уже наголошувалось цей варіант Основного Закону також є далеким від досконалості.

Крім того скасувати політичну реформу з формально юридичних підстав достатньо проблематично. Після введення в дію конституційної реформи 2004 року і Президент України, і Верховна Рада почали діяти відповідно до нової Конституції. Громадяни України також не ініціювали проведення конституційної реформи. Отже, можна вважати, що всі суб’єкти конституційного процесу погодились із внесеними змінами. За таких обставин Конституційний суд не зможе визнати конституційну реформу нелегітимною. Це потрібно було робити до введення в дію змін до Конституції прийнятих у грудні 2004 року.

Крім того, на всенародному референдумі не було затверджено і варіант Конституції прийнятий у 1996 році. Фактично ми маємо два нормативно-правових акти, які мають однакову юридичну силу. А якщо є два закони, які мають однакову юридичну силу, але суперечать один одному, то має діяти той закон, який прийнятий останнім. Він буде діяти до тих пір, поки не буде скасований відповідно до передбаченої законом процедури, а для того, щоб один із цих законів став Конституцією, тобто нормативно – правовим актом, який має вищу юридичну силу потрібно щоб за нього проголосувало більшість громадян України на всенародному референдумі, оскільки, відповідно до статті 5 Основного Закону право визначати і змінювати конституційний лад належить виключно народові України.

У цій ситуації на референдум може бути винесено лише два варіанти Основного Закону. Варіант, який було прийнято Верховною Радою України у 1996 році і варіант із змінами до Конституції за який було проголосовано у грудні 2004 року, але найоптимальнішим є варіант підготовки нового узгодженого проекту Основного Закону, оскільки обидва попередні варіанти мають суттєві недоліки.

Отже, рішення Президента, Прем’єр – міністра і Голови Верховної Ради про створення конституційної комісії є надзвичайно актуальним. Якщо участь у роботі цієї комісії візьмуть ще і представники опозиції, то можна сподіватись що розроблений конституційною комісією проект Основного Закону буде прийнятий Верховною Радою і затверджений на всенародному референдумі. Після цього конституційну реформу в Україні можна буде вважати завершеною.

© «Центр "Правова держава"». При использовании материалов ссылка на сайт обязательна.