Зростання кількості подібних спорів підтверджується й тим, що з’явились адвокати та судді, які спеціалізуються саме на «медійних» справах. Для них судові рішення у справі «Коломойський vs Роднянський» мали вирішальне, або й прецедентне значення. Крім того, вказана справа поділила на два табори знаних цивілістів, адже йшлося про можливість підтвердження факту укладення усної угоди показаннями свідків. Отже, не буде перебільшенням стверджувати, що на завершення резонансного процесу очікувала значна частина юридичної спільноти.

Розгляд справи в першій та апеляційній інстанції – рахунок 1:1

Восени 2005 р. до Печерського районного суду м. Києва надійшла позовна заява Ігоря Коломойського до Олександра Роднянського, ТОВ «ТРК «Студія «1+1» за участю третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – підприємства «Інтер-Медіа»; Печерської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання права власності Ігоря Коломойського на частку в статутному фонді ТОВ «ТРК «Студія «1+1» в розмірі 70% статутного фонду.

Позивач вказував, що в червні 2005 р. у м. Женева відбулася зустріч, на якій між ним та відповідачем в усній формі було досягнуто згоди за всіма істотними умовами щодо продажу Олександром Роднянським Ігорю Коломойському частки у статутному фронді ТОВ ТРК «Студія «1+1» в розмірі 70%. Про вартість частки та порядок здійснення розрахунків була досягнута усна домовленість, відповідно до якої загальна сума, яку пан Коломойський повинен був перерахувати в оплату вартості частки, становить суму в гривнях, еквівалентну $70 млн на момент здійснення платежу. Факт укладення усної угоди був підтверджений у судовому засіданні показаннями самого Ігоря Коломойського та свідка з боку позивача Тимура Новікова. Крім того, суддя Андрій Горяйнов вказав у рішенні, що, потиснувши один одному руку по завершенні зустрічі в Женеві, Ігор Коломойський та Олександр Роднянський підтвердили факт укладення між ними усної угоди. Отже, позовні вимоги Ігоря Коломойського були задоволені в повному обсязі рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 серпня 2006 р.

Це рішення судді Горяйнова викликало неабиякий суспільний резонанс – засоби масової інформації та юристи-практики обговорювали широкі можливості, які відкриває подібний прецедент (можливо, аж до повного переходу на практику «джентльменських домовленостей»).

Крім того, рішення суду першої інстанції спричинило появу одразу дев’яти апеляційних скарг. Апелянти вказували на «принципові та систематичні порушення» процесуального і матеріального права, допущені в ході судових засідань у Печерському суді. Основним аргументом практично всіх апеляційних скарг було посилання на ст. 208 Цивільного кодексу України, яка забороняє вчиняти усні правочини фізичним особам між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян.

Також представники відповідача і третіх осіб звертали увагу на те, що суд взагалі не мав права при обґрунтуванні резонансного рішення спиратися на пояснення свідків, оскільки ст. 218 Цивільного кодексу України передбачає, що рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Розгляд апеляційних скарг відбувся 31 жовтня 2006 р. в Апеляційному суді м. Києва. Незважаючи на те що адвокати Ігоря Коломойського стверджували, що їх належним чином не повідомили про час і місце судового засідання, вони були присутні в суді, й справа була розглянута. Вердикт Апеляційного суду був такий: скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 серпня 2006 р.; ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові Ігорю Коломойському.

Верховний Суд – істина в останній інстанції

Розгляд касаційної скарги представника Ігоря Коломойського Верховний Суд призначив на 28 лютого. Попри те що суспільна дискусія щодо «1+1» до цього часу дещо вщухла, представників ЗМІ в залі судових засідань було більше ніж адвокатів. Частково це можна пояснити тим, що адвокати Ігоря Коломойського до ВСУ не з’явилися (до речі, саме тому «Юридичному журналу» не вдалося отримати їх коментар стосовно прийнятого рішення). Отже, суд заслухав пояснення представників Олександра Роднянського, поставив їм запитання, що стосувалися переважно процесуальних моментів розгляду справи в апеляції, після чого видалився до нарадчої кімнати.

Вердикт суду дозволив усім присутнім з полегшенням зітхнути: ВСУ залишив у силі рішення апеляції. А отже, суперечці між двома різними підходами до тлумачення норм цивільного права, зрештою, покладено край.

КОМЕНТАР

Олег Конопольський (представник Олександра Роднянського): «При розгляді справи у Верховному Суді наша сторона ставила за мету довести дві речі: по-перше, незаконність рішення, прийнятого у першій інстанції; по-друге, – відсутність процесуальних порушень в апеляційній інстанції і правильне застосування апеляційним судом норм матеріального права. Ми стверджували, що Апеляційний суд м. Києва дав єдине можливе тлумачення ст. 218 Цивільного кодексу України, зазначивши, що рішення суду не може ґрунтуватися лише на показаннях свідків однієї із сторін процесу. Слід зазначити, що така позиція також підтримується відомими науковцями в коментарях до Цивільного кодексу України.

На нашу думку, суд першої інстанції припустився серйозних помилок під час розгляду цієї справи: 1) поклав в основу рішення лише два докази – свідчення позивача Ігоря Коломойського та показання свідка Тимура Новікова (до речі, свого часу пан Коломойський видав пану Новікову довіреність на представлення своїх інтересів у судах України та інших органах, тобто зробив його своєю довіреною особою, що одразу дало нам підстави сумніватися в неупередженості цього свідка); 2) не звернув увагу на непослідовність позивача в обґрунтуванні свого позову; 3) порушив принцип рівності сторін, оскільки не визнав в якості допустимих доказів показання інших осіб, які також були присутні на зустрічі в м. Женева.

Наші опоненти стверджували, що скасування цього рішення в апеляційній інстанції супроводжувалось процесуальними порушеннями. Зокрема, вказувалось, що представники Ігоря Коломойського не були вчасно повідомлені про дату судового розгляду та не мали можливості підготуватися до засідання. Однак і в апеляційному, і у Верховному Суді ми довели, що це твердження не відповідає дійсності, адже мої колеги були свідками того, як за 2 тижні до судового розгляду адвокати протилежної сторони ознайомлювалися з матеріалами справи, в яких були відомості про те, коли відбудеться судове засідання.

На мою думку, Верховному Суду України вдалося розібратися з цією непростою справою. Стосовно правильного застосування апеляційним судом норм матеріального права – в судовому засіданні 28 лютого не було жодних запитань. Заперечення щодо процесуальних моментів були спростовані під час касаційного перегляду, отже, жодних підстав для прийняття іншого рішення не було.

Мої особисті враження від цього затяжного, півторарічного процесу визначаються позитивним результатом. Звичайно, наша команда задоволена тим, що вдалося довести нашу позицію та обґрунтувати її рішенням найвищої судової інстанції. Незважаючи на те що процес був складним і напруженим, найголовніше його досягнення – поставлена Верховним Судом крапка у питанні про те, чи може факт вчинення сторонами правочину підтверджуватись лише показаннями свідків».

© «Центр "Правова держава"». При использовании материалов ссылка на сайт обязательна.