Коло повноважень глави держави визначають конкретні сфери суспільного життя, на які в силу конституційних положень Президент вправі впливати власними правовими актами та управлінськими діями. Із конституційного переліку повноважень Президента (ст. 106) безпосередньо не випливає, що він володіє певними правотворчими повноваженнями. З іншого боку, Президент забезпечує додержання основних прав і свобод, державний суверенітет, територіальну цілісність України. З цією метою Президент забезпечує державну незалежність і правонаступництво держави. Такі формулювання містять в собі приховані елементи можливого нормотворення у діяльності Президента.

Нормотворчі повноваження Президента слід тлумачити у контексті конституційних принципів поділу влади та законності управління (ст.ст. 6 та 19). Президент у своїй нормотворчій діяльності зв’язаний законом. Згідно з принципом поділу влади регулювати правовідносини на основі закону вправі КМ, оскільки він згідно з Конституцією (ст. 116 Конституції) здійснює зовнішню і внутрішню політику держави, а тому може встановлювати правила. Однак Президент забезпечує керівництво у сфері зовнішньої політики, національної безпеки та оборони. Тому у зазначених сферах Президентові належить першість у здійсненні нормотворчих повноважень.

Відповідно до Конституції Президент на здійснення власних повноважень видає укази на основі Конституції і законів України. Президент не вправі розробляти шляхом видання указів первинні правові норми, оскільки це є прерогативою парламенту. У випадку законодавчого упущення Президент може видавати укази з певних питань, однак вони повинні бути схваленні на засіданні РНБО. Для подолання стану законодавчого упущення Президент володіє достатніми правовими засобами – звертатися з щорічним чи позачерговим посланням до народу на засіданні Верховної Ради, правом законодавчої ініціативи, визначати окремі законопроекти як невідкладні.

У випадку видання актів КМ, що суперечать Конституції, Президент може зупинити ці акти та одночасно звернутися до КCУ щодо вирішення цього питання. Також у таких випадках важливою є взаємодія Президента із фракціями у парламенті, що підтримують його політичний курс у період „співіснування”, для забезпечення парламентського контролю за ефективністю діяльності уряду та попередження прийняття ним неконституційних актів. Таке повноваження глави держави може коригувати політичний курс уряду. І ще слід додати, що важливим вбачається налагодження каналів зворотних зв’язків між КМ та Секретаріатом Президента.

Контрасигнація актів Президента України

З метою забезпечення взаємодії та узгодження політичного курсу Президента та КМ деякі акти глави держави потребують скріплення підписів прем’єр-міністра та міністра, відповідального за його виконання. Процедура у теорії конституційного права називається контрасигнацією і вона стосується деяких питань предмета відання Президента (пункти 5, 18, 21, 23 ст. 106 Конституції). Питома вага актів Президента, що потребують узгодження з боку глави уряду та відповідального міністра, є порівняно незначною.

У період „співіснування” контрасигнація, по суті, слугує для уряду засобом обмеження повноважень глави держави. Якщо ж функціонує пропрезидентський уряд, навпаки – контрасигнація забезпечує консолідацію зусиль уряду на реалізацію зовнішньої і внутрішньої політики глави держави.

Зміст контрасигнатури: прем’єр-міністр і відповідальний міністр беруть на себе також відповідальність за наслідки виконання цього акта. Її сутність: узгодження позицій глави держави та уряду, оскільки фактично останній несе відповідальність за виконання акта Президента. Отже, без узгодження за допомогою контрасигнації акти Президента не можуть набрати чинності.

Забезпечення організаційної єдності уряду в системі дуалізму

У системі державної влади виконавча влада не є абсолютно незалежною, а володіє автономними повноваженнями. У сфері відносин із Президентом уряд не зв’язаний із його вказівками, оскільки це буде втручанням глави держави в управлінську діяльність уряду (Рішення КСУ від 5. 10 2005 р.). Глава держави це може здійснювати лише у формі правових актів – указів і розпоряджень.

Відповідно до свого конституційного статусу КМ здійснює політику нації. Сучасною світовою тенденцією діяльності урядів є набуття вирішального значення думки прем’єр-міністра. Це не дивно, оскільки після перемоги своєї партії на виборах до парламенту у парламентських і напівпрезидентських формах правління він формує власний кабінет. Водночас, з контексту Конституції випливає, що Президент володіє певними прерогативами у сфері виконавчої влади, залишаючи за собою функції контролю за ефективністю урядових рішень. Отже, ані Президент, ані КМ не можуть говорити про те, що вони володіють монополією на здійснення власних владних прерогатив.

Навіть при формуванні уряду Президент зв’язаний результатами парламентських виборів, оскільки він вносить кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, що користується підтримкою парламентської більшості. Інакше урядові загрожує вотум недовіри з боку парламенту. Тому сьогоднішня інвеститура уряду продемонструвала те, що конституційна модернізація погіршила інституційну проблему діяльності українських урядів. Насамперед, інституційною проблемою стало формування уряду за розділеним принципом – у разі формування уряду опозиційними до Президента партіями в уряді може виникнути небезпека ізоляції та блокування ініціативи міністрів, призначених парламентом за поданням Президента. В останньому випадку Президент хіба що може спиратися на парламентські фракції, які підтримують його політичний курс і можуть ефективно контролювати урядові рішення. Тому рано чи пізно доведеться принципово вирішувати питання забезпечення організаційної єдності формування уряду.

© «Центр "Правова держава"». При использовании материалов ссылка на сайт обязательна.