Насправді прояви недобросовісності, зловживань та інших порушень з боку деяких суддів, які є і на які, безсумнівно, має бути адекватне правове реагування, лише один з цілого комплексу чинників, що визначають нинішню ситуацію у сфері здійснення правосуддя. Водночас вони є наслідком глибших процесів, зокрема політичної та соціальної нестабільності, високого рівня корумпованості суспільних відносин, фактичної залежності суду від інших органів державної влади, недосконалості законодавства, його безсистемності, суперечливості, а часто й непродуманого внесення до нього змін.

Сподіваюся, що ми всі свідомі того, що негаразди правосуддя є не лише проблемою судової влади і суддів, оскільки вони не існують поза системою державної влади, не ізольовані від інших її інститутів та суб’єктів. Про це, зокрема, переконливо свідчать замовні судові рішення у так званих рейдерських справах. Ужиттям певних організаційних та правових заходів проблему використання судів у неправомірному захопленні чужої власності вдалося зменшити. Але без загальної зміни політичної, економічної та правової ситуацій її остаточно не можна розв’язати.

Серед великої кількості актуальних для сфери правосуддя питань слід виокремити такі: передусім це підрив правових засад здійснення правосуддя штучною політизацією цієї сфери; намагання використати суд як засіб політичної боротьби чи боротьби за власність та прагнення мати «ручний» суд або «свого» суддю, що, по суті, означає приватизацію правосуддя.

Звідси й запитання: невже прихильники такої позиції не розуміють, що для нормального життя в демократичній правовій державі альтернативи незалежному і справедливому суду немає? Невже ті, хто прагне контролювати суд, вважають, що будуть вічно при владі і що спроектована під їхній приватний інтерес система завтра не перейде під контроль іншого «власника»?

Уразливим вітчизняне правосуддя стало через узаконену залежність суду від інших органів державної влади. Власне, у глухий кут його заганяє порядок організаційного, фінансового, матеріально-технічного забезпечення діяльності судів, їхнього соціально-побутового забезпечення. Для того, щоб змінити ситуацію, слід передусім вивести Державну судову адміністрацію із сфери органів виконавчої влади і зробити її складовою судової влади, запровадивши систему фінансування, яка б реально забезпечувала незалежність.

Свого часу як народний депутат я подав відповідний законопроект на розгляд парламенту. У червні минулого року його схвалили в першому читанні конституційною більшістю, однак ухвалення в цілому затяглося.

Ключовою серед найактуальніших проблем правосуддя є брак організаційної та процесуальної єдності судової системи України. На сьогодні в нашій державі (вдумаймося!) створено кілька автономних судових систем, які мають відокремлене кадрове, фінансове, матеріально-технічне забезпечення, свої органи суддівського самоврядування, ради суддів, кваліфікаційні комісії тощо. Ідеться про систему господарських судів на чолі з Вищим господарським судом, адміністративних судів на чолі з Вищим адміністративним судом і загальних судів на чолі з Верховним Судом України.

На моє переконання, у цьому закладено міну уповільненої дії для правосуддя, держави і суспільства, бо в такий спосіб руйнується єдина судова система, а з нею і державна влада загалом. Це негативно позначається на судовому захисті прав людини, бо вже нині Верховний Суд у багатьох випадках позбавлений дієвих правових засобів впливу на забезпечення однакової судової практики, на виправлення помилок, яких припустилися суди нижчих ланок. Тож громадянам України залишається шукати правди в Європейському суді з прав людини.

Виникла реальна загроза того, що руйнація єдиної судової системи України триватиме. Новою редакцією Закону «Про судоустрій», яку комітет з питань правосуддя 21 лютого рекомендував парламенту ухвалити в першому читанні, передбачено утворення не трьох автономних судових систем, а п’ятьох: системи адміністративних, господарських, кримінальних та цивільних судів з відповідними вищими судами на чолі кожної з них та ще незрозумілої системи, до якої, судячи з усього, мають належати дільничні, апеляційні загальні суди та Верховний Суд.

Згідно з цим проектом судовий устрій держави матиме складну, громіздку конструкцію з двох місцевих судів, зокрема з трьох видів окружних судів: кримінального, адміністративного, господарського, трьох видів апеляційних судів: адміністративного, господарського і цивільного, чотирьох вищих спеціалізованих судів: цивільного, кримінального, господарського й адміністративного. І на вершечку піраміди — Верховний Суд України. А ще ж є система військових судів. Логіку такої побудови збагнути навіть фахівцям важко, а як зорієнтуватися в хитросплетінні спеціалізації судів та підсудності справ звичайному громадянинові?

Проектом створюються передумови для правового конфлікту судових систем, оскільки Верховному суду та вищим спеціалізованим судам надається однакове за юридичними наслідками право давати судам нижчого рівня обов’язкові роз’яснення з питань застосування законодавства. Крім того, за цим проектом, всупереч Конституції, Верховний Суд фактично перестає бути не тільки найвищим судовим органом, а й судовим органом взагалі, бо позбавляється касаційної функції.

Рада суддів України, яка репрезентує весь суддівський корпус, подала відповідне звернення до Президента й Верховної Ради, визнавши той проект юридично необґрунтованим, історично невиправданим для України та незрозумілим її громадянам.

Сподіваюсь, що парламент виважено і відповідально поставиться до його розгляду, адже ті, хто планує таку систему судів, мають зважити, що в тому павутинні можуть заплутатися й вони самі.

Окремо слід наголосити на доцільності утворення адміністративних судів. Згадана вище система окружних та апеляційних адміністративних судів, оскільки вони розміщені у багатьох випадках на відстані 100–200 і більше кілометрів від населених пунктів, ускладнює доступ людей до правосуддя.

Нагадаю, що передбачається створити один окружний адміністративний суд на регіон. Він обслуговуватиме адміністративні суди кількох областей. Наприклад, львівський, за проектом, обслуговуватиме вісім областей Західної України. Невже це можна назвати європейським стандартом, на що посилаються автори проекту й ті, хто їх підтримує?

Утворення окружних судів одні намагаються пояснити тим, що це убезпечить їх від впливу місцевої влади, інші — виконанням пріоритетного завдання, яке для України визначила Рада Європи. А хіба суверенній державі хтось може вказувати, якими мають бути її судоустрій чи правова система? Єдине, що нам можуть рекомендувати міжнародні інституції, це забезпечення функціонування справедливого суду. Якою системою судів це буде гарантовано — внутрішня справа держави.

Не зайве взяти до уваги й те, що створення окремої системи судів потребуватиме щонайменше мільярда гривень лише для її запуску в дію. І це при тому, що в державному бюджеті на 2007 рік на функціонування судової системи загальної юрисдикції передбачено один мільярд 744 мільйони гривень.

Спеціалізація судів не може бути самоціллю, її сенс — у забезпеченні належної якості та ефективності правосуддя, його доступності для людей. Чи є їй альтернатива? Є. Слід зберегти нинішній порядок розгляду адміністративних справ, запровадивши в місцевих та районних судах спеціалізації конкретних суддів, доповнивши їх одним-двома фахівцями, які розглядатимуть адміністративні справи. В апеляційних судах слід створити апеляційні палати, які розглядатимуть скарги на рівні апеляції. Тим більше, що в апеляційних судах є майже 360 вакансій.

Істотною проблемою, що перешкоджає належному захисту прав людей, залишаються надмірна формалізація судових процедур та ускладнення судового процесу, коли він здійснюється заради процесу. Усе це та багато іншого — результат безсистемного, хаотичного, непродуманого, науково не обгрунтованого реформування судової системи.

Нерідко проміжна ухвала з розглянутої в місцевому суді господарської справи оскаржується в Апеляційному суді. Звідти вона повертається до місцевого суду й оскаржується у Вищому господарському суді. Справа «бігає» місяцями й роками з однієї інстанції до іншої. Верховний Суд працює над тим, щоб спростити процес.

Очевидним є й факт, що ті, хто нині визначає напрями судової реформи, не мають чіткого і єдиного принципового бачення майбутнього устрою нашої країни. Наслідком цього стають небезпечні експерименти з кардинального реформування правосуддя. У такій ситуації головне завдання полягає в тому, щоб, по-перше, не допустити руйнації наявної судової системи, по-друге, максимально скористатися з можливостей для її вдосконалення.

Дехто може оцінити таку позицію як гальмування судової реформи, але насправді вона свідчить про розумний, виважений державницький підхід.

Ключ до судової реформи слід шукати передусім у площині судового процесу.

Саме він визначає сутність правосуддя, буквально «вимучуючи» суддів та інших працівників суду, замордовуючи людей, а результати приносить невтішні. Тому реформування судової системи слід починати з визначення змісту судового процесу. А в нас спершу утворюють відповідні суди, а потім під них підганяють процес. Саме це спостерігається з адміністративними судами, коли віз ставлять попереду коней.

Непродуманість реформування судового процесу призвела до того, що нині на розгляді у Верховному Суді України — понад 40 тисяч цивільних справ. Люди чекають роками, доки їхні справи розглянуть. Це вже профанація касації. Вона виникла не з вини суддів і судової палати в цивільних справах, які працюють на межі фізичних та психічних можливостей, а породжена непродуманим законодавчим регулюванням касаційного розгляду цивільних справ. До речі, більшість рішень Європейського суду з прав людини, у яких констатовано порушення судами України Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, стосуються порушення прийнятності строків розгляду справ у судах. Щойно ухвалений закон дасть змогу здійснювати касаційний розгляд у цих справах уже найближчим часом.

Звісно, кардинальне розв’язання проблеми касаційного перегляду судових рішень ще попереду, але є певність, що спільними зусиллями це буде зроблено, адже нерозумно й несправедливо, коли судді Верховного Суду змушені розглядати справи про користування туалетом, стягнення штрафів у розмірі 40, 50, 100 гривень. Хіба цим вони мають займатися?

У такій самій ситуації й інші суди країни, яким щороку доводиться розглядати близько чотирьох мільйонів адміністративних справ, пов’язаних з дорожнім рухом. Ми підготували законопроект, яким пропонуємо повернути їх на розгляд працівників міліції, а до суду передавати тільки ті справи, у яких оскаржуватимуться дії правоохоронців.

Нині є соціальні, політичні, правові та інші передумови створення в Україні справедливого суду. У цьому кревно зацікавлені всі: політики, представники бізнесу, влади й громадяни. Ми хочемо жити за визначеними законом правилами, сподіватися на справедливе розв’язання державних і приватних справ, бути впевненими в завтрашньому дні. Кожен громадянин прагне справедливості, яку в правовій державі може забезпечити лише справедливий суд, і такий суд має бути вже сьогодні.

© «Центр "Правова держава"». При использовании материалов ссылка на сайт обязательна.