Хто в Європі за і хто — проти нас. Україна повинна знати своїх друзів у обличчя. І ворогів теж

Закон&бізнес (zib.com.ua)

17.03.07 - 23.03.07

Олексій САХНО

Попри те, що ЄС є самостійним суб’єктом міжнародних відносин, його члени можуть мати різні зовнішньополітичні цілі. Тому «Подробиці» спробували з’ясувати, на допомогу і сприяння яких країн — членів Євросоюзу може розраховувати Україна у своїх євроінтеграційних устремліннях, а від яких можна чекати «підніжок» на цьому шляху.

«Маємо те, що маємо»

5 березня в Брюсселі почалися переговори між Україною та Європейським Союзом про підписання нової двосторонньої угоди. Експерти солідарні в думці, що чекати прориву на європейському фронті нашій країні не варто: аж надто Євросоюз заклопотаний власними проблемами, щоб робити якісь серйозні кроки нам назустріч. Утім, і сама Україна останнім часом витівала таке, що навіть найщиріші наші друзі в ЄС могли втратити всяке бажання допомагати Києву на євроінтеграційному шляху.

Чого тільки вартий весь цей цирк довкола посади міністра закордонних справ, улаштований вітчизняними політиканами якраз перед приїздом на пагорби Печерські «європейської трійки»! До того ж завдяки діям уряду Віктора Януковича Україна дотепер не стала членом Світової організації торгівлі. Адже це чи не найголовніша умова для створення зони вільної торгівлі з ЄС, на що так сподіваються вітчизняні дипломати.

Поза сумнівом у Європі також належно були оцінені недавні заяви деяких високопоставлених українських урядовців про активізацію заходів для формування Єдиного економічного простору... У результаті ще до початку переговорів європейські дипломати дали зрозуміти українським колегам, що вони заперечують у новій угоді навіть натяк на перспективу членства України в ЄС.

Можемо констатувати, що 2005—2006 роки виявилися повністю втраченими для української дипломатії на європейському напрямку. І це після всеєвропейського захвату від нашої «помаранчевої революції», коли позитивні сигнали Києву подавали навіть найзапекліші євроскептики. Але європейці розчарувалися в Україні навіть швидше, ніж самі українці розчарувалися в новій владі.

Пригадайте, наприклад, лист чотирьох міністрів енергетики країн ЄС (Франції, Німеччини, Італії, Австрії), адресований як Україні, так і Росії, в критичний час «газового протистояння»: мовляв, ми вас обох любимо, робіть, що хочете, аби лише постачання газу до Європи не уривалися. В ЄС симпатії змінилися звичайним здоровим прагматизмом. І таких прикладів можна навести немало. Ніхто вже не згадує Олега Рибачука з його войовничими заявами про те, що він «виламає двері в Євросоюз, якщо той не відкриє їх для України»...

Більш того, з моменту повернення на прем’єрську посаду В.Януковича в середині 2006 року теплота у відносинах між Україною та Євросоюзом неухильно зменшується, а з часом загрожує просто перейти в «мінус». І це при тому, що партія-гегемон у правлячій антикризовій коаліції на кожному розі заявляє про свою прихильність ідеям європейської інтеграції. Правда, поки що ми так і не побачили жодного підтвердження цим словам у діях — ні в політичній, ні в економічній площинах.

У результаті «маємо те, що маємо»: відсутність європейської перспективи, зовнішньополітичний крен на схід і посилення скептицизму стосовно України в самому Євросоюзі: мовляв, як і раніше обіцяють багато, а не роблять практично нічого.

Проте руки опускати не можна. Тим більше, що опитування, проведене в ЄС у січні, продемонструвало: 55% європейців бачать Україну в сім’ї європейських народів. Будь-які стереотипи і забобони на наш рахунок можна розвіяти досягненням конкретних результатів та інформуванням про це європейських партнерів. Добре, що серед країн — членів ЄС є не тільки явні противники членства України в цій організації, а й активні прихильники. І якщо Віктор Ющенко і В.Янукович, які в унісон декларують вступ нашої країни до Євросоюзу, зможуть забезпечити поступальний рух на цьому шляху, то, повірте, багато наших друзів у ЄС зовсім не вважатимуть за працю розказати про це всіляким скептикам.

На кого розраховувати?

Сьогодні до складу Євросоюзу входять 27 держав. Остання хвиля розширення відбулася 1 січня 2007 року, коли до організації приєдналися Болгарія і Румунія; найімовірнішими претендентами на входження до ЄС на цей момент є Хорватія і Македонія. Незважаючи на те, що країни — члени ЄС проводять єдину зовнішню і внутрішню політику, розбіжності між ними іноді бувають дуже серйозними; і попри те, що ЄС є самостійним суб’єктом міжнародних відносин, його учасники можуть мати різні зовнішньополітичні цілі.

Опитавши експертів і журналістів-міжнародників, ми дійшли висновку, що доцільно розділити всі держави ЄС на чотири групи:

- ті, хто активно виступають за і підтримують вступ України в ЄС;

- ті, хто займає пасивно-позитивну позицію;

- ті, хто займає пасивно-негативну позицію;

- ті, хто активно виступають проти, тобто не підтримують вступу України до Європейського Союзу.

Відразу зауважимо, що ми не враховуємо такі країни, як Кіпр і Мальта (їхня роль в Євросоюзі мінімальна), Болгарія та Румунія (як країни, що стали членами ЄС лише два місяці тому). Відзначимо, втім, що поділ цей вельми умовний.

«Група підтримки»

Отже, перша — так звана група підтримки. До неї входять Польща, прибалтійські країни, Угорщина, Словаччина; крім того, при деякому бажанні сюди можна віднести Словенію та Велику Британію.

Остання є свого роду білою вороною в цьому центральноєвропейському співтоваристві. Офіційно Лондон виступає за подальше розширення ЄС. У даному контексті Велика Британія активно підтримує євроінтеграційні амбіції Туреччини, а от її позиція щодо України не така однозначна. Проте нагадаємо, що вступ нашої країни до ЄС посилено лобіюють США (хоч вони і не є членом Євросоюзу), а Лондон завжди переймався побажанням свого стратегічного партнера, зокрема й зовнішньополітичним.

Ставлення решти держав цієї групи до України завжди було дружнім. Вони беззастережно вважають її частиною Європи не тільки з географічного, а й з історичного та культурного поглядів. Так, ні для кого не є таємницею, що Республіка Польща ще до свого вступу в Євросоюз у 2004 році називала себе «локомотивом України в Європі». З прибалтійських країн активніше за інших Україну просуває до Європи Литва (Латвія та Естонія, здається, більше зайняті «розбірками» з Росією). А нещодавно і Словаччина удостоїлася звання «адвоката України в діалозі з ЄС».

Як бачимо, до «групи підтримки» входять невеликі центральноєвропейські держави з-поміж передостаннього «призову» в ЄС. Експерти вважають, що, надаючи допомогу і сприяння офіційному Києву, ці країни мають і власну вигоду — наприклад, зменшення впливу всередині ЄС таких країн, як Франція і Німеччина, що дозволило б їм впливати на процеси вироблення союзом стратегічних рішень.

«Співчувальники»

До другої групи — «співчувальників» України — відносять Чехію, Нідерланди, Ірландію та Грецію.

Ці країни займають щодо України так звану пасивно-позитивну позицію. Тобто їхні представники вважають за краще не порушувати консенсус ні в тому випадку, коли Євросоюз ухвалює рішення, що не відповідає інтересам України, ні тоді, коли йдеться про цілком прийнятний для Києва результат обговорення. У кожного є на те свої причини. Чехи, наприклад, у приватних розмовах з українськими дипломатами в Брюсселі свою поведінку пояснюють просто: мовляв, ми ще самі дуже слабкі й у нас боргів перед ЄС вистачає.

Голландія має великі економічні зв’язки з Україною, будучи одним з найбільших інвесторів, але перебуває під впливом своїх сусідів — Бельгії та Люксембургу, які ставляться до України дуже насторожено. А Греція як регіональний лідер дуже зайнята, з одного боку, лобіюванням інтересів у ЄС країн Південно-Східної Європи, а з іншого — суперництвом із Туреччиною. Проте Афіни достатньо тепло ставляться до православної України. Є ще Ірландія, але її пріоритет — це розширення Євросоюзу взагалі, а буде там Україна чи ні — питання поки не на часі.

«Байдужі»

Третю групу можна назвати «байдужими». До неї входять Іспанія, Португалія, Австрія, Фінляндія, Швеція та Данія. Ці держави займають стосовно України пасивно-негативну або відверто вичікувальну позицію. Ймовірно, вона зумовлена недостатньо активними двосторонніми відносинами кожної з них з офіційним Києвом. У випадку з Іспанією та Португалією ситуація ускладнюється проблемами у сфері імміграції: загальновідомо, що в цих країнах працює величезна кількість нелегальних іммігрантів з України.

«Група опору»

І нарешті, «група опору» в складі Франції, Німеччини, Бельгії, Італії та Люксембургу. Невблаганність французьких дипломатів у питанні членства України в ЄС уже стала у вітчизняному МЗС притчею во язицех. От і на нинішніх переговорах «будь-які згадки про перспективу вступу України до Євросоюзу були виключені з проекту посиленої угоди Україна — ЄС через позицію Франції», пише впливове німецьке видання Frankfurter Allgemeine. З одного боку, жорсткість позиції Парижа зумовлена його тісними зв’язками з Москвою, яку дратують будь-які рухи Києва в бік Європи, а з іншою — політикою опонування Вашингтону в будь-якому питанні.

Подібні аргументи наводить і офіційний Берлін. Під час візиту до Німеччини Прем’єр-міністра В.Януковича глава німецького уряду Ангела Меркель підкреслила, що не «бачить перспектив вступу України до ЄС». Бельгія та Люксембург також солідарні в цьому питанні з Францією: дипломати зазначених країн завжди вирізнялися більш ніж настороженою позицією щодо України.

На думку експертів, причина криється в серйозному впливі на ці країни з боку Парижа. Найбільш, якщо можна так сказати, непослідовним противником вступу України в ЄС є Італія. Пам’ятається, за часів прем’єрствування Сильвіо Берлусконі італійці кілька разів обережно натякали, що могли б і підтримати євроінтеграційні прагнення Києва. Проте оглядачі відзначали, що ці знаки зумовлені, швидше за все, внутрішньою політичною боротьбою С.Берлусконі з Романо Проді. Тепер же, коли останній достатньо впевнено почувається в кріслі глави уряду, українські дипломати часто згадують його слова про те, що перспективи України вступити до ЄС такі самі, як і в Нової Зеландії...

***

Як бачимо, сьогодні розклад усередині Європейського Союзу зовсім не на користь України. Попередні раунди розширення, провал євроконституції, «турецьке питання» і внутрішні суперечності змушують європейців утримуватися від оголошення конкретних дат приєднання нашої країни до ЄС. І хоча в самому Євросоюзі загін прихильників України достатньо численний, йому поки що не вдається зламати опір представників «старої» Європи.

Проте, якщо не здаються вони, не повинна здаватись і Україна: тому, хто стукає, відчинять. А зараз потрібно зосередитися на досягненні так званих копенгагенських критеріїв у галузі демократії та економіки. Тоді в наших руках буде ще й ключ від європейських дверей, і відчинити їх стане значно простіше.

© «Центр "Правова держава"». При использовании материалов ссылка на сайт обязательна.