Проблеми перебування Чорноморського флоту Російської Федерації
на території України
та вилучення з незаконного володіння Міністерства оборони РФ
об’єктів і майна системи навігаційно-гідрографічного забезпечення
безпеки мореплавства, розташованого на території Автономної Республіки Крим

 

Складна ситуація довкола складових берегової інфраструктури навігаційного та технічного обслуговування судноплавства на Чорному морі в територіальних водах України, зокрема, щодо користування російською стороною об’єктами, не передбаченими базовими угодами про Чорноморський флот, укладеними між Україною та Російською Федерацією, вимагає не голослівної полеміки, а глибокого структурного юридичного аналізу. Це зумовлено, в першу чергу, необхідністю підтримання дружніх добросусідських відносин між державами при неухильному дотриманні ними суверенних прав одна одної.

В цій аналітичній довідці пропонується юридичний аналіз ситуації в світлі існуючих міжнародних угод між Україною та Російською Федерацією, законодавства України та у відповідності з міжнародним правом.

 

1. Питання правомірності володіння підрозділами Міністерства оборони РФ об’єктами інфраструктури навігаційно-гідрографічного забезпечення безпеки мореплавства в Автономній Республіці Крим, Україна (півострів Крим, від мису Тарханкут до мису Аю-Даг)

Відносини України та Російської Федерації в питаннях, що прямо чи опосередковано стосуються Чорноморського флоту, характеризуються різною активністю. За 15 років (1991–2006) між державами було укладено низку угод щодо тих чи інших аспектів поділу радянського спадку, а також правового регулювання розташування Чорноморського флоту РФ (ЧФ РФ) на території України. Головними джерелами регулювання двосторонніх відносин в цій сфері є «базові» міжурядові угоди про Чорноморський флот колишнього СРСР, підписані 28 травня 1997 року, а саме: Угода про параметри поділу Чорноморського флоту; Угода про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (далі «Угода про взаємні розрахунки»); Угода про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (далі «Угода про статус та умови перебування»).

Відповідно до п. 1 ст. 6 Угоди про статус та умови перебування «військові формування [ЧФ РФ] … поважають суверенітет України, дотримуються її законодавства». До передбачених законодавством України процедур відносяться, серед іншого, регулярні перевірки окремих гідрографічних об’єктів, які забезпечують навігаційне та інше обслуговування в територіальних водах України. Відповідно до фактів, встановлених у мотивувальних частинах рішень українських місцевих судів, навесні 2005 року російська сторона ігнорувала такі перевірки й навіть попри судові рішення, що вступили у силу, не допускала представників контролюючих органів України на деякі об’єкти, зокрема, маяк в Ялті. Ситуація ускладнилася в січні 2006 року, коли 8 співробітників гідрографічної служби Міністерства зв’язку та транспорту України зайняли будівлю маяку порту Ялти. Командування ЧФ РФ заявило свою вимогу до української сторони припинити «протиправні дії» щодо цього об'єкту та пустити на маяк персонал ЧФ РФ на підставі пункту 15 Додатку №2 Угоди про параметри розподілу ЧФ 1997 року.

Варто зауважити, що з 2001 року питання про підстави, на яких Чорноморський флот Російської Федерації управляв гідрографічним майном колишнього СРСР, розташованим на теренах Криму, стало предметом розгляду судів України. Так, у липні 2001 року Генеральна прокуратура України звернулася до господарського суду автономії з позовом до військової частини №49385 Чорноморського флоту про вилучення гідрографічного майна із незаконного користування військовими моряками сусідньої держави і передачі цього майна Українській державі в особі державної установи "Держгідрографія".

Заявою від 13.09.2001 р. заступник Генерального прокурора України уточнив позовну вимогу в частині визначення гідрографічного майна і просив суд залучити до участі у справі другим відповідачем Міністерство оборони Російської Федерації та вилучити із незаконного володіння зазначеними відповідачами гідротехнічні споруди та майно, що розташовані на Кримському півострові від мису Тарханкут до мису Лукулл, від мису Сарич до мису Аю-Даг. До позову Генпрокуратури додавався перелік цих об'єктів.

Ухвалою господарського суду АР Крим від 17-19 вересня 2001 р. провадження у цій справі було зупинене до розгляду ноти МЗС Росії від 30 серпня 2001 р. №6364. При цьому суд зазначив, що відповідач позов не визнає і вважає, що провадження у справі підлягає закриттю, оскільки згідно з підписаними 28.05.1997 р. Російською Федерацією та Україною угодами "Про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України", "Про параметри поділу Чорноморського флоту", "Про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України", спори щодо тлумачення та застосування цих угод розв'язуються змішаною комісією, що утворюється відповідно до статті 24-ї Угоди між Росією та Україною про статус та умови перебування Чорноморського флоту на території України. Суду було надано копію ноти від 30.08.2001 р. №6364, яка була направлена МЗС Росії посольству України у Москві.

У відповідь на дії російської сторони з’явилася нота посольства України в Росії від 24 вересня 2001 р. (№5211/13-011-314) як доказ розгляду компетентними органами України вищезгаданої ноти МЗС Росії. Копію цієї ноти Генпрокуратура України теж своєчасно направила до господарського суду Криму, знову наголосивши на тому, що потрібно вирішувати долю гідрографічного майна на півострові. У ноті зазначалося, що ще у липні 2001 року до Генеральної прокуратури України звернулося Міністерство транспорту України з приводу незаконного утримання військовою частиною № 49385 ЧФ Російської Федерації об'єктів навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства від мису Тарханкут до мису Аю-Даг, які відповідно до ст.1 Закону України "Про підприємства, установи, організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" віднесено до державної власності України і згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 1282 передано до сфери управління Міністерства транспорту України.

Отже, як бачимо з документів, ще п'ять років тому Україна намагалася повернути своє гідрографічне майно на чіткій законній основі.

11 грудня 2001 р. господарський суд АР Крим своєю ухвалою наклав арешт на спірне гідрографічне майно. Але надалі слухання у суді неодноразово відкладалося у зв'язку з оскарженнями відповідачем ухвали суду. Врешті-решт господарський суд Криму вилучив лише частину вже згаданого майна. Почалася звичайна тяганина розгляду справи у судах. Постановою Вищого господарського суду України за касаційним поданням Генеральної прокуратури постанову Севастопольського апеляційного господарського суду та рішення господарського суду АР Крим було скасовано. А справу знову направили на новий розгляд до господарського суду Криму.

Врешті-решт господарський суд Автономної Республіки Крим цю справу припинив, не визнавши Міноборони Росії відповідачем, а в/ч 49385 ЧФ Російської Федерації юридичною особою. На даний момент справа щодо повернення гідрографічно-навігаційного майна Україні перебуває на розгляді у господарському суді Криму. А тим часом маяки, розташовані у Криму, продовжують перебувати в управлінні російських військових моряків, що перешкоджає реалізації державної політики України у справі навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства в українському секторі Чорного моря.

Такий розвиток подій призвів до розгляду справи судами різних рівнів. Останнім в переліку рішень стала Постанова Севастопольського апеляційного господарського суду, яка набрала чинності 11 вересня 2006 року. У справі за позовом заступника генерального прокурора України Севастопольський апеляційний господарський суд виніс рішення на користь держави в особі державної установи "Держгідрографія" Міністерства транспорту та зв’язку України про вилучення в Міністерства оборони РФ із незаконного користування об’єктів і майна системи навігаційно-гідрографічного забезпечення (далі «НГЗ») безпеки мореплавства, розташованих на території півострову Крим від мису Тарханкут до мису Лукулл і від мису Сарич до мису Аю-Даг. Цією ж Постановою було скасовано рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим (далі «АРК») від 6 червня 2006 року про відмову в задоволенні позовних вимог заступника генерального прокурора, а позов про вилучення 22 об’єктів НГЗ безпеки мореплавства задоволений у повному обсязі. Постанова суду є остаточною.

Реалізація рішень господарських судів в міждержавних відносинах регламентована Угодою "Про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності", що була ратифікована Російською Федерацією та Україною в 1992 р. Відповідно до цієї Угоди при спорі господарюючих суб’єктів двох держав рішення компетентних судів однієї держави є обов’язковим для його виконання в іншій державі.

Господарські суди не вправі приймати до свого провадження справи за позовами до відповідачів, місцезнаходження яких за межами України, крім випадків, передбачених частиною третьою статті 124 ГПК (господарські суди мають право розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір), а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Такі випадки передбачені, зокрема, Угодою про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, укладеною державами-учасницями СНД у м. Києві 20.03.92 і Конвенцією про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ (Мінськ, 22.01.93).

Отже у випадках, коли міжнародний договір містить приписи про відповідну компетенцію суду, сторони мають право звернутись з позовом до місцевого господарського суду у порядку, передбаченому ГПК.

Однак Відділ виконавчої служби не виконує рішення суду, що вступило в законну силу, чим порушує положення ст. 129 Конституції України, ст. 11 Закону України «Про судоустрій України», Закон України «Про виконавче провадження», відповідно до яких рішення суду, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України.

Міністерство закордонних справ України дипломатичною нотою поінформувало російську сторону про постанову Севастопольського апеляційного господарського суду та заявило, що очікує на її неухильне виконання найближчим часом (коментар Прес-служби МЗС України у зв’язку з рішенням суду про вилучення НГЗ в Криму з підпорядкування ЧФ РФ від 18 вересня 2006 року).

Українською стороною не сприймається та викликає здивування твердження російської сторони про невизнання судових рішень України щодо об’єктів НГЗ, оскільки така позиція суперечить нормам міжнародного права і законодавству України. Зокрема, відповідно до Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, і судові рішення ухвалюються судами іменем України та є обов’язковими до виконання на всій території України.

Нагадаємо, що 14 вересня Севастопольський апеляційний господарський суд ухвалив остаточне рішення про повернення Міністерством оборони Російської Федерації 77 маяків та інших навігаційних об’єктів, розташованих у севастопольській зоні, Україні в особі Державної установи «Держгідрографія».

Росія повинна поважати рішення суду про передачу в підпорядкування Мінтрансзв'язку України 22 маяків і інших навігаційно-гідрографічних об'єктів в Криму. Рішення суду обов'язкове до виконання відповідно до ст. 124 Конституції України. У ситуації, що склалася, сторона, збройні сили якої тимчасово перебувають на території іншої держави, повинна поважати і виконувати рішення судів цієї держави. Якщо ж РФ не виконає рішення суду, то існують примусові методи виконання таких рішень.

Оскільки Конституція і закони України діють на всій території України, будь-які спроби заперечувати компетенцію українських судів не мають ніяких причин як з погляду нашого внутрішнього законодавства і Конституції, так і з погляду двосторонніх угод. Росія повинна звернути серйозну увагу на виконання своїх зобов’язань з двосторонніх угод про тимчасове перебування на території України Чорноморського флоту РФ і діяти відповідно до норм міжнародного права (зокрема, не порушувати принцип добросовісного виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань, що сформульований в п. 2 ст. 2 Статуту ООН).

Аналіз фактичних даних, законодавчих і договірних положень підтверджує обґрунтованість такого рішення Севастопольського апеляційного господарського суду ( Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29 грудня 1976 року "Про судове рішення" рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, а обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні). Таке рішення було прийняте судом з урахуванням як законодавства України, так і відповідно до укладених двосторонніх українсько-російських угод та загальноприйнятих норм міжнародного права. Так, зокрема, Законом України „Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил іноземних держав на території України” об’єкти інфраструктури навігаційно-гідрографічного забезпечення оренді не підлягають; відповідно до українсько-російської Угоди про параметри поділу Чорноморського флоту навігаційно-гідрографічні об’єкти російській стороні не передавалися.

Стосовно питання юрисдикції українських судових установ, то тут слід зазначити, що відповідно до ст. 16 («Виключна підсудність справ») Господарського процесуального кодексу України «справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна». Відповідно, можна зробити висновок, що дана справа знаходиться у віданні Севастопольського апеляційного господарського суду і він мав всі законні підстави розглядати це питання.

Що ж до питання про учасників згаданого судового процесу, то в даному випадку варто зауважити, що ст. 21 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що «сторонами в судовому процесі – позивачами і відповідачами – можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу». А ст. 1 в свою чергу визначає, що «підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності». Отже, як процесуальні питання підвідомчості господарських справ так і питання правомірності участі сторін були дотриманні при розгляді справи Севастопольським апеляційним господарським судом.

По-перше, факт того, що маяки та інші об’єкти НГЗ безпеки мореплавства належать не РФ, а відповідним колишнім республікам СРСР, на території яких вони розташовані, неодноразово підтверджувався заявами компетентних органів РФ на міжнародному рівні, як до укладання базових угод 1997 року, так і після того. Зокрема, у Повідомленнях мореплавцям від 1 січня 1996 року, виданих Головним управлінням навігації та океанографії Міністерства оборони РФ (ГУНО МО РФ), які надійшли до Всесвітньої системи повідомлення, вказано, що на підставі міжурядових угод і актів Гідрографічної служби Військово-морський флот РФ передав гідрографічне майно та засоби для забезпечення безпеки мореплавства національним гідрографічним службам держав – республік колишнього СРСР на Балтійському, Чорному і Каспійському морях та не несе відповідальності за безпеку мореплавства в територіальних водах і економічних зонах цих держав. Це повідомлення з невеликими змінами ГУНО МО РФ повторило для світового співтовариства в Повідомленнях мореплавцям від 1 січня  1998 року, тобто після підписання згаданих базових Угод 1997 року. А отже, Україна як прибережна держава несе повну відповідальність за забезпечення безпеки мореплавства в своєму територіальному морі (12 морських миль від вихідних ліній) та визначеній на підставі договорів з іншими прибережними державами виключній економічній зоні (згідно з ст. 2 та ст. 56 п. 1 і 2 Конвенції ООН з морського права).

По-друге, спірні об’єкти НГЗ безпеки мореплавства, що розташовані на території України та на сьогодні перебувають під контролем ЧФ РФ (зокрема, маяки), не внесені у перелік майна, яке надається в оренду Російській стороні для потреб ЧФ РФ у відповідності до базових угод про Чорноморський флот колишнього СРСР від 28 травня 1997 року. Такий перелік наданий в Додатках №2 та №3, які є невід’ємною частиною Угоди про параметри поділу Чорноморського флоту (ст.ст. 2, 3 та 9 цієї Угоди). Причому, Додаток №2 містить перелік і параметри об’єктів, що знаходяться у м. Севастополь. А отже, згадане раніше посилання російської сторони на пункт 15 Додатку №2 у зв’язку із користуванням маяком в м. Ялта виглядає помилковим. Цей пункт стосується користування ЧФ РФ будівлями та спорудами, в яких розташовувалися управління 47-го району гідрографічної служби та управління 23-ою океанографічною експедицією, які були приписані до воєнного містечка колишнього ЧФ СРСР №72. Це закріплено в Постанові Уряду РФ від 6 серпня 1998 року №893 та в Постанові Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 року №1282: документи містять ідентичні переліки навігаційно-гідрографічних об’єктів, розташованих на узбережжі України від мису Тарханкут до мису Аю-Даг. Інші адреси, окрім адреси воєнного містечка №72, в згаданому пункті 15 Додатку №2, - помилкові. Для чіткого визначення об’єктів, що згідно з базовими угодами 1997 року знаходяться в користуванні ЧФ РФ, необхідно встановити їх фактичне місце розташування. Це в свою чергу можливе шляхом проведення інвентаризації майна, що належало Чорноморському флоту колишнього СРСР.

21 грудня 2005 р. Кабінетом Міністрів України видано Розпорядження №555-р «Про управління державним майном, яке використовував Чорноморський флот колишнього СРСР», який inter alia приписує «МЗС, Фондові державного майна, Міноборони та Держкомзему за участю заінтересованих центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування утворити комісію з проведення інвентаризації державного майна, зазначеного у додатках 2 і 3 до Угоди [про взаємні розрахунки], а також державного майна, яке не включено до цих додатків, але фактично використовується Чорноморським флотом Російської Федерації, яку провести до 30 квітня 2006 року». Порядок проведення інвентаризації нерухомого майна, що використовується Чорноморським флотом Російської Федерації на території України, затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2006 р. №246.

Отже, на сьогодні згадані об’єкти знаходяться у незаконному користуванні МО РФ. Адекватних дій з виконання рішення Севастопольського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2006 року Державною виконавчою службою у м. Севастополі не вжито. Необхідне вжиття ефективних заходів для зміни ситуації. З огляду на характер ситуації видається, що переговори між Україною та РФ з питань користування НГЗ та іншими береговими об’єктами мають стосуватися, серед іншого, якнайшвидшого виконання рішень судів щодо їхнього вилучення з незаконного користування Міністерства оборони РФ. Необхідно вжити заходів щодо передачі маяків на баланс державної установи "Держгідрографія" Міністерства транспорту та зв’язку України .

«Держгідрографія» відіграє значну роль в упровадженні в життя державної політики в галузі НГЗ мореплавства і виконанні міжнародних зобов’язань України по забезпеченню безпеки мореплавства у своїй зоні відповідальності. Цього вимагають Конвенція з охорони людського життя на морі СОЛАС-74/78 (гл. V правило 2 п. b вимагає від держав учасниць вжиття всіх заходів, необхідних для термінової передачі отриманої інформації стосовно безпеки всім, кого це стосується та повідомлення всіх інших зацікавлених урядів), Конвенція ООН з морського права 1982р., резолюції Міжнародної морської організації, Міжнародної гідрографічної організації. Правило 9 розділу V Конвенції СОЛАС зобов’язує уряди держав-учасниць Конвенції забезпечувати якомога більшу уніфікацію карт і морських посібників беручи до уваги міжнародні резолюції і рекомендації, а саме – резолюції МГО. Уряди зобов’язані координувати свою діяльність, щоб забезпечувати у світовому масштабі своєчасний доступ до достовірної і однозначної інформації по гідрографії і мореплавству.

Підписання та ратифікація широкомасштабного політичного Договору «Про дружбу і співробітництво між Україною та Російською Федерацією», а також трьох базових українсько-російських Угод щодо Чорноморського флоту позитивно вплинули як на стабілізацію ситуації в Севастополі та Криму, так і на взаємовідносини з Росією, що дало можливість поставити міждержавні відносини в чіткі юридично-правові рамки. Зазначені угоди є базою для вирішення інших важливих як для України, так і для РФ проблем. [Базові Угоди з ЧФ були укладені 28 травня 1997 року і ратифіковані Верховною Радою України 24 березня 1999 року: Угода про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України; Угода про параметри поділу ЧФ; Угода про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом ЧФ та перебуванням ЧФ РФ на території України. Угоди набули чинності 12 липня 1999 року. У період з 28 травня 1997 року до 12 липня 1999 року вони застосовувались тимчасово, що відповідає нормам міжнародного права, зокрема, ст. 25 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Базові угоди передбачають необхідність укладення додаткових двосторонніх українсько-російських угод, спрямованих на врегулювання взаємовідносин сторін з конкретних питань перебування ЧФ РФ на території України (військового, соціального, гуманітарного характеру).

Розвиток міжнародного співробітництва у сфері морської діяльності розглядається Україною як основне стратегічне завдання морської держави з інтеграції національної економіки у світову економічну систему.

З метою неухильного виконання ухвалених відповідно до досягнутих міжнародних угод зобов’язань Україна передбачає розробку необхідного правового та економічного механізмів.

Україна, як і інші морські держави, несе юридичну відповідальність за навігаційно-гідрографічне забезпечення безпеки мореплавства у власних територіальних водах перед іншими державами; відповідно до Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, та є обов’язковими для виконання на всій території України. Тому відверте небажання Росії передавати українській стороні належні їй об'єкти інфраструктури навігаційно-гідрографічного забезпечення безпеки мореплавства, розташовані на узбережжі Кримського півострова від мису Тарханкут до мису Аю-Даг, унеможливлює виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань у сфері забезпечення безпеки мореплавства і може призвести до непередбачуваних наслідків.

Держава Україна у 1999 р. ратифікувала Конвенцію ООН з морського права від 1982 р., згідно з якою взяла на себе відповідальність перед світовою спільнотою за навігаційно-гідрографічне забезпечення безпеки судноплавства у своїх територіальних водах (Закон України від 03.06.1999 р. №728-Х1V).

Внаслідок позиції російської сторони Україна не може реалізувати своє законне право на володіння та експлуатацію засобів навігаційно-гідрографічного забезпечення безпеки мореплавства на узбережжі Криму, що унеможливлює виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань у сфері забезпечення безпеки мореплавства і, як уже зазначалося вище, може стати причиною різного роду надзвичайних ситуацій у територіальних водах України, ставить під загрозу національну безпеку та міжнародний авторитет України.

Наступна проблема — це прикордонний контроль за білябереговою акваторією. Звісно, він не може бути міцним та надійним, коли ціла смуга берега не належить українській прикордонній службі. Навіть якщо відкинути проблему контрабандного переміщення — є пряма загроза національній безпеці України.

Згідно з міжнародним морським правом, відповідальність за можливі катастрофи на морі нестиме та країна, в територіальних водах якої трапляться такі інциденти. Тому володіння та посягання іноземною державою на навігаційно-гідрографічну інфраструктуру в АР Крим унеможливлює дотримання безпеки на морі українською стороною, оскільки вона позбавлена цієї можливості.

Зволікання російською стороною виконувати судові рішення щодо передачі зазначених об’єктів Україні розцінюється як порушення права, втручання у внутрішні справи України (відповідно, невиконання принципу невтручання, що відображений в п. 7 ст. 2 Статуту ООН) та спробу втримати політично-військову гегемонію в регіоні.

Безумовно, врегулювання комплексу питань про поділ Чорноморського флоту та умови базування російських сил в Україні мало виражений компромісний характер. У 1997 році такий компроміс був, мабуть, необхідним, оскільки дозволяв зняти певну напругу у двосторонніх відносинах, підписати Договір про дружбу, співробітництво й партнерство, нормалізувати стосунки між військовими флотами двох держав. Але чимало конкретних питань залишилися поза межами укладених домовленостей, що залишало місце для надмірно вільного тлумачення положень угод.

Питання про використання Росією окремих об'єктів навігаційно-гідрографічного забезпечення в Чорному морі також не були остаточно вирішені у 1997 році. Порядок використання системи безпеки плавання в Чорному та Азовському морі мав бути визначений окремою угодою між Україною та Росією. Її так і не було укладено, а домовленість про активізацію переговорів із цього питання досягли лише після загострення суперечки навколо маяків.

Через недосконалість міжнародно-правової бази виникають підстави для серйозних розбіжностей в позиціях сторін із конкретних питань, як це сталося з приводу статусу Ялтинського маяка. Україна та Росія дотримуються протилежних позицій щодо того, чи орендований він російською стороною згідно Угоди про параметри поділу Чорноморського флоту. Росія наполягає, що маяк указаний у Додатку №2 до Угоди під назвою "Я-13", натомість Україна твердить, що під цією назвою ховається інший об'єкт.

З формальної точки зору, така суперечка зводиться до різного тлумачення положень міждержавних угод. Для розв'язання подібних спорів статтею 24 Угоди про статус та умови перебування Чорноморського флоту в Україні від 1997 року передбачено створення Змішаної комісії; існують інші двосторонні механізми. В даному випадку перш за все потрібно діяти у відповідності до положень ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів та для вірного розуміння змісту домовленостей між сторонами застосовані визначені там загальні правила тлумачення таких документів.

 

2. Відсутність договорів оренди на об’єкти, земельні ділянки та акваторії бухт, що знаходяться в експлуатації РФ

Умови використання Російською Федерацією об’єктів ЧФ у м. Севастополі та в інших пунктах базування і місцях дислокації корабельного складу, авіації, берегових військ, об’єктів оперативного, бойового, технічного і тилового забезпечення, що перебувають на території України і є власністю України, представлені в п. 1 і п. 2 статті 2 міжурядової Угоди про взаємні розрахунки : «Українська Сторона передає Російській стороні в оренду земельні ділянки та розміщені на них об'єкти берегової інфраструктури, а також акваторію бухт у м. Севастополі та Феодосійському порту, зазначені в Додатку №2 і №3 та на картах №1 і №2 Угоди між Україною й Російською Федерацією про параметри розділу Чорноморського флоту. Російська Сторона використовує орендовані земельні ділянки, розміщені на них об'єкти берегової інфраструктури й акваторії бухт відповідно до діючого законодавства України». Відповідно до ст. 9 Угоди про параметри розділу Додатки №1-6 до неї є її невід’ємною складовою.

У чинному законодавстві України орендні відносини щодо державного майна регулюються Законом України «Про оренду державного і комунального майна» (в редакції, чинній на момент укладання базових угод 1997 року, «Про оренду державного майна»). Відповідно до частини першої статті 12 цього Закону (що була чинна й у 1997 р.) «договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору». До таких істотних умов належать, зокрема, об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення тощо (ст. 10). Відповідно до ст. 11 Закону «оцінка об’єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та передує укладенню договору оренди».

Базові угоди 1997 року не містять деяких з істотних положень, передбачених чинним на момент їх укладання законодавством України, а саме: вартості майна, яка розраховується у відповідності із передбаченою Законом України про оренду державного та комунального майна процедурою (див. цитовану ст. 11), визначеної орендної плати, відновлення майна та умов його повернення.

Крім того, донині не виконаний п. 2 ст. 6 Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту , в якому передбачається, що «оцінка стану, приймання та передача об'єктів, кораблів, суден, озброєння, військової техніки та іншого майна Чорноморського флоту здійснюються двосторонньою комісією». Вочевидь, така оцінка стану, порядок приймання та передачі тощо повинні передувати укладанню договорів про оренду цих об’єктів.

Таким чином, і за назвою, і за змістом базові Угоди про ЧФ 1997 р. не є договорами оренди, а являють собою домовленість про оренду, реалізація якої дотепер не виконана. У результаті сьогодні немає жодного договору оренди стосовно жодного державного об’єкту та жодного квадратного метру території України, які використовує ЧФ РФ. Такі договори із визначенням в них усіх істотних умов, зокрема, оцінки вартості майна та об’єктів, що здаються в оренду, величини орендної плати та умови повернення об’єктів оренди, мають бути укладені з метою виконання зобов’язань, взятих сторонами відповідно до «базових угод».

Крім того, до уваги має братися чинне законодавство України. Зокрема, згідно із статтею 17 Закону України «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил іноземних держав на території України» від 19 березня 2000 р., об’єкти НГЗ безпеки мореплавства оренді не підлягають, оскільки є необхідними для здійснення Україною її міжнародно-правових зобов’язань із забезпечення безпеки мореплавства у національних територіальних водах (зокрема, відповідно до положень про права та обов’язки прибережної держави, закріплених в Конвенції ООН з морського права 1982 року). Про це йшлося і в заяві МЗС України від 18 вересня 2006 року, де вказано, що небажання Росії передавати українській стороні приналежні їй об’єкти інфраструктури НГЗ безпеки мореплавства, розташовані на узбережжі Криму, унеможливлює виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань у сфері гарантування безпеки мореплавства і може призвести до непередбачуваних наслідків. Таким чином, об’єкти і засоби національної системи НГЗ безпеки мореплавства не можуть бути у власності та практичному використанні військових формувань іноземної держави, оскільки відповідальність за гарантування безпеки мореплавства в національних територіальних водах покладено винятково на Україну, що є невід’ємною складовою її суверенітету. Військові формування ЧФ РФ, як і будь-який інший орган РФ, не уповноважені нести будь-яку відповідальність за безпеку мореплавства, а також проводити діяльність щодо керування системою судноплавства і НГЗ безпеки мореплавства в територіальних водах України.

 

3. Перспективи врегулювання спірних питань

На сьогодні питання про користування ЧФ РФ маяками та деякими іншими об’єктами берегової інфраструктури на території України залишається не вирішеним, що призводить до напруження відносин між державами. Ситуація за ознаками протилежності позицій сторін та їх претензій одна до одної, очевидно, носить характер спірної. Відповідно до ст. 6 Угоди про взаємні розрахунки, ст. 8 Угоди про параметри розподілу та ст. 24 Угоди про статус та умови перебування спори щодо тлумачення та застосування «базових угод» вирішуються Змішаною комісією. Така комісія діє на підставі встановлених нею правил. У разі коли Змішана комісія не може розв’язати переданий їй спір, він має бути врегульований дипломатичним шляхом у якнайкоротший строк. Оскільки ситуація склалася навколо об’єктів регулювання «базових угод»; оскільки сторони по-різному тлумачать положення «базових угод», та, зокрема, Додатків №2 і №3 до Угоди про параметри розподілу, які є невід’ємною складовою цієї Угоди; та оскільки усі інші методи на даний момент доводять свою неспроможність, то застосування схеми вирішення спірних питань, передбаченої у названих статтях «базових угод» видається доречним. Змішана комісія в своїй роботі має враховувати вимоги міжнародного права (зокрема, Конвенції ООН з морського права 1982 р. в частині прав та обов’язків прибережної держави), положення чинного законодавства України та прагнути якнайшвидшого та ефективного вирішення спірної ситуації по суті.

В суперечці, яку ми спостерігаємо, показовість, символічність конфронтації перетворена на її сутнісну ознаку. Конфлікт не спрямований на досягнення конкретної зовнішньополітичної мети, а на забезпечення певного іміджу політичних сил, що залучені до цього конфлікту. Тому й перспективи та шляхи розв'язання проблеми слід розглядати не зважаючи на інтенсивність сьогоднішньої конфронтації та зміст взаємних звинувачень.

Ми повертаємось знову-таки до підставових моментів. По-перше, об’єкти, які утримуються Росією по частині гідрографічної служби, в основних підписаних угодах не прописані, і тому це утримання є протизаконним, воно ніяким документом, ніякою угодою не дозволено Україною. Друге – не існує документа, згідно з яким цей об’єкт утримується Росією. Тобто в даному випадку потрібно застосовувати навіть не рішення суду, а підрозділи МВС для наведення законного порядку на території України.

Адже питання належності зазначених об’єктів досі ніким не порушувалося. Україна є власником усіх об’єктів та майна, що перебувають на її території. Це підтверджують Декларація про державний суверенітет України, Закон «Про економічну самостійність Української РСР» 1990 року, Закон «Про власність» 1991 року, Закон «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, що знаходяться на території України» 1992 року, і навіть двостороння Угода між Україною та Російською Федерацією «Про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності» 1993 року. Додатковим підтвердженням цього є рішення судів про вилучення із незаконного володіння Росією і повернення маяків їх власникові — Мінтрансзв’язку України в особі Держгідрографії. А рішення суду, що вступило в законну силу, підлягає виконанню відповідно до українського законодавства.

Отже, відповідно до українського законодавства та норм міжнародного права об'єкти навігації, про які йдеться, належать Україні і їхню подальшу долю потрібно вирішувати виключно дипломатичними методами. Саме цього вимагає принцип мирного вирішення міжнародних спорів, що закріплений в п. 3 ст. 2 Статуту ООН, сумлінне виконання якого сприятиме зміцненню міжнародного миру, безпеки та справедливості.

Усі вищевикладені обґрунтування можуть використовуватися Україною для формулювання власної правової позиції при проведенні переговорів щодо урегулювання спірної ситуації, зокрема, в роботі вищезгаданої Змішаної комісії.