Аналіз ситуації із дотриманням та захистом прав людини в Україні
на основі звіту міжнародної неурядової організації
«Human Rights Watch » за 2006 рік

 

Міжнародна організація «Human Rights Watch» («Хьюман райтс вотч») є незалежною неурядовою організацією, яка прагне захисту прав людини, проводить роботу із виявлення, припинення та попередження порушень прав людини у більш ніж 70 країнах світу. «Хьюман райтс вотч» - організація, думка якої шанується і приймається до уваги в силу її неупередженості. Кожного року організація видає свої звіти (“ Country Summaries ”), що стосуються ситуації із дотримання та захисту прав людини у кожній конкретній державі. У січні 2007 р. був виданий звіт по Україні. Саме аналізу цього звіту та його положень і присвячене дане дослідження.

 

1. Свобода слова та інформації

Організація HRW в своєму звіті за 2006 рік зазначає необхідність укріплення свободи слова як одного з фундаментальних прав людини в суспільстві розвинутої демократії. В звіті підкреслюється, що скорочення рівня втручання в роботу ЗМІ з боку уряду – одне з найбільших досягнень 2005 року. Проте продовжуються численні анонімні атаки та погрози журналістам, особливо тим, які працюють в регіонах, які проводять незалежні розслідування стосовно корупції чи інших видів порушень серед урядових кіл різних рівнів. Судовий розгляд справи про вбивство незалежного журналіста Ґеорґія Ґонґадзе триває. Довгий розгляд справи кидає тінь на реальність намірів довести справу до кінця.

Нагадаємо, що ст. 34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів та переконань (ч.1); право на збір, зберігання, використання та поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір (ч.2). Визначається, що обмеження цих прав можливе лише відповідно до закону «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» (ч.3).

Генеральна Асамблея ООН визначила свободу інформації як «основоположне право людини і критерій усіх свобод, яким присвячена діяльність ООН». Свободі вираження поглядів присвячено ст. 19 Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. (ст. 19), Європейська конвенція з прав людини (ст.10), а серед документів, не наділених обов’язковою юридичною силою, - Заключний акт Конференції з безпеки та співробітництва в Європі (Відень, 1989), документи Копенгагенської (1990) та Московської (1991) Конференції з людського виміру, Бангалорські принципи 1988, Рекомендації Ради міністрів Ради Європи 2002 року тощо. Тобто, на універсальному і регіональному рівнях визначені свобода слова і свобода вираження поглядів і це є значним досягненням універсального і регіонального МП.

Формулювання, закріплені в Конституції Україні, повністю відповідають Європейській конвенції з прав людини (ст. 10), де зазначається, зокрема, що кожна людина має право на свободу виявлення поглядів, що включає «свободу дотримуватися своїх поглядів, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів». Це не виключає права держав вимагати ліцензування радіо-, теле- або кіно підприємств (ч.1). Здійснення зазначених прав та свобод може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і «необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я та моралі, для захисту репутації або прав інших людей для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» (ч.2). Отже, норми Конституції України повністю відповідають положенням Європейської конвенції з прав людини і це свідчить про те, що Україна, як член Ради Європи, погодилася із визначеннями і формулюваннями Європейської конвенції та імплементувала їх у національну правову систему на найвищому, конституційному рівні.

Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ) неодноразово підтверджував принципи, вперше сформульовані 12 грудня 1976 р. у справі Гендісайд проти Сполученого Королівства ( Handyside vs United Kingdom ) від 12 грудня 1976 р.: «свобода вираження поглядів становить одну з найважливіших підвалин [демократичного] суспільства, одну із принципових умов його прогресу та розвитку кожного… Такі вимоги плюралізму, толерантності та широти мислення, без яких не можливе «демократичне суспільство» (п.40). У справі Кастеллс проти Іспанії ( Castells vs Spain ) від 23 квітня 1992 року ЄСПЛ наголосив, що «надважлива роль преси в державі, що ґрунтується на верховенстві права, не повинна забуватися… Свобода преси дає громадськості один з кращих засобів з’ясування і формування думки про ідеї та підходи її політичних лідера… дозволяє брати участь у політичній дискусії, що є наріжним каменем демократичного суспільства». В останні роки почастішали випадки розгляду ЄСПЛ справ, пов’язаних із порушеннями ст. 10 Європейської конвенції з прав людини, зокрема, проти Туреччина.

Щодо України, то на даний момент було розглянуто лише одну справу стосовно порушення ст. 10 Європейської конвенції: в березні 2005 року ЄСПЛ виніс рішення у справі Українська Медіа Група проти України ( Ukrainian Media Group v . Ukraine ). Суд ще раз підкреслив, що «преса відіграє суттєву роль у демократичному суспільстві», хоча і не повинна переступати певні рамки, зокрема, стосовно поваги до репутації та прав інших осіб (як, зокрема, підтверджено практикою Суду у справі De Haes and Gijsels v. Belgium, 1997, пункти 233-234). Громадськість має право отримувати інформацію, інакше діяльність преси втратить свою життєво важливу функцію «наглядача від суспільства» (як зазначається в справі Thorgeir Thorgeirson v. Iceland, 1992, пункт 63). Суд нагадав, що відносно політичних та громадських діячів рівень критики від ЗМІ вищий, ніж допускається стосовно інших осіб (як визначено в справі Lingens v. Austria, 1986, пункт 42). В справі ще раз підкреслюється, що ст. 10 захищає не лише зміст вираженої інформації, а також і її форму (як Суд вивів у справі Oberschlick v. Austria, 1995, пункт 38). Суд ще раз підкреслив, що оціночні судження, хоча і не потребують доведення, повинні все ж таки базуватися на достатньому фактичному підґрунті (De Haes and Gijsels v. Belgium, 1997, пункт 47). І останнє, завдання Суду при визначенні наявності чи відсутності порушення ст. 10 полягає в тому, щоб визначити, що органи влади держави-відповідача застосовували стандарти, які відповідають вимогам ст. 10 (як визначено в справі Jerusalem v. Austria, 2001, пункт 33).

Як бачимо, практика Європейського суду з прав людини щодо свободи слова і свободи вираження поглядів є досить багатою. Не можна забувати, що згадані стандарти, закріплені в прецедентній практиці ЄСПЛ повинні враховуватися в практиці правозастосування України і в її законодавстві. Адже Європейська конвенція з прав людини – це «живий механізм», який розвивається разом із практикою ЄСПЛ.

Так, ще у 2003 році до Закону України «Про інформацію» було внесено зміни про заборону цензури, заборону втручання в професійну діяльність журналістів і ЗМІ з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб (ст. 45-1), а також положення про звільнення від відповідальності за оціночні судження (ст. 47-1), що відповідає європейській практиці.

З огляду на все вищевикладене, можна відзначити, що в Україні продовжує існувати неоднозначна ситуація щодо свободи слова та інформації. У звіті «Хьюман райтс вотч» підкреслюється, що скорочення рівня втручання в роботу ЗМІ з боку уряду – одне з найбільших досягнень 2005 року. Проте в державі продовжуються атаки і погрози журналістам. Лакмусовим папірцем ситуації із свободою слова та інформації в Україні є справа Гонгадзе. Точніше, її не доведення до кінця. Довгий розгляд справи кидає тінь на реальність намірів довести справу до кінця і таким чином, свідчить про відсутній ефективного захисту журналістської діяльності. Разом з тим, визначення та формулювання в Конституції України та інших нормативно-правових актах повністю відповідають світовим і європейським стандартам і свідчать про розвиток національної законодавчої бази з цього питання.

 

2. Тортури та умови утримання ув’язнених

Продовжують поступати звіти про погане поводження та тортури з боку поліції, а також повідомлення про необґрунтовані довгі утримання під вартою перед судом, - зазначає в своєму звіті «Хьюман райтс вотч». Тюремні умови в Україні найчастіше – жахливі. Найбільш серйозною проблемою є перенаповнення та ненормальне харчування, погане медичне обслуговування. Відомі випадки спроб самогубства серед ув’язнених, спрямованих на те, щоб привернути увагу до поганих умов ув’язнення.

Як пріоритетну у своїй діяльності визначає проблему захисту громадян від катувань і жорстокого поводження Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Хоча чинне законодавство України, яке регламентує діяльність правоохоронних органів, містить обов’язкові вимоги до їх працівників дотримуватися прав людини та законності при затриманні підозрілих, проведенні дізнання, слідчих дій, утриманні в ізоляторі тимчасового тримання чи слідчому ізоляторі. Акти Міністерства внутрішніх справ, Департаменту з виконання покарань забороняють їх працівникам порушувати права людини, принижувати її гідність, застосовувати тортури. Проте ситуація часто суперечить встановленим стандартам. У звіті Уповноваженого з прав людини зазначається, що катування громадян у міліції продовжують мати масовий і системний характер, про що свідчать численні звернення до омбудсмана та факти опубліковані в ЗМІ. За допомогою насильства працівники правоохоронних органів намагаються вирішити питання розкриття злочинів. Уповноважений зазначає, що така ситуація стала можлива через те, що органи прокуратури не приділяють достатньо уваги перевірці умов тримання осіб, позбавлених волі, та законності підстав їх затримання. Крім того, спостерігається майже повна відсутність діяльності судової гілки влади в цій площині. Уповноважений з прав людини підкреслює і небажання медичних закладів констатувати випадки побиття громадян під час перебування в правоохоронних органах. Найбільшою проблемою з точки зору омбудсмана є відсутність дієвого механізму притягнення до відповідальності тих працівників правоохоронних органів, які порушують фундаментальні права людини, а ті процеси, які відбуваються, не доводяться до уваги громадян та власне працівників правоохоронних органів. Кількість правопорушень такого роду з боку працівників правоохоронних органів серед іншого зумовлена і низьким рівнем їх моральності та правової культури. Важливо також звернути увагу на те, як розслідуються справи щодо тортур. У зверненнях жертв тортур, інформаціях ЗМІ та правозахисних організацій повідомляється про необ’єктивну їх перевірку, передчасну відмову в порушенні кримінальних справ та тяганину в їх розслідуванні. Це має місце внаслідок корпоративної солідарності міліції та прокуратури, зловживання владою, кругової поруки, поверховості перевірок звернень потерпілих і, внаслідок цього, безкарності. Як бачимо, на національному рівні в України здійснено багато заходів щодо захисту громадян від катувань і жорстокого поводження. Проте ця проблема залишається нагальною і писані норми права не завжди втілюються у життя, перш за все силовими відомствами.

Що стосується умов утримання в пенітенціарних закладах, то стан речей теж бажає змін на краще. Європейський комітет з попередження тортур та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (КПТ) регулярно (приблизно один раз на два роки) відвідує заклади позбавлення волі, утримання душевнохворих та здійснює огляд діяльності правоохоронних органів з метою виявлення змін у державній політиці, виявлення порушень прав людини, що знаходяться в його компетенції, та надання рекомендацій із покращення ситуації.

В останньому звіті, наданому наприкінці 2004 року, зокрема підкреслюється, що форми поганого поводження із ув’язненими не змінилися, порівняно із попередніми роками. Більше того, фізичні ушкодження, що наносяться працівниками міліції часто настільки жорстокі, що можуть вважатися тортурами чи катуваннями. Тому КПТ наполягає на тому, що органи влади України повинні енергійно боротися із проблемою зазіхання на фізичне здоров’я затриманих, що здійснюються працівниками міліції. КПТ рекомендує здійснювати ефективний контроль за дотриманням визначених законодавством меж поведінки працівників міліції, при цьому підкреслюється керівна роль, відведена в такому контролі органам прокуратури та судам. Комітет рекомендує неухильно дотримуватися ст. 106 Кримінально-процесуального кодексу України, яка вимагає, щоб орган дізнання негайно після затримання повідомляв когось із родичів затриманого про факт затримання. Те саме стосується і права затриманого на негайний доступ до лікаря. КПТ підкреслив і неможливі умови утримання (не освітлювані камери із малим доступом світла; відсутність нормального харчування) і необхідність зміни умов затримання відповідно до ст. 8 Конвенції з попередження тортур. Отже, бачимо, що Європейський комітет з попередження тортур та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання зробив досить багато рекомендацій щодо ліквідації форм поганого поводження із ув’язненими. Але проблемним залишається втілення цих рекомендацій в життя.

Комітет підкреслює позитивність заходів, здійснених українською владою з метою подолання переповнення у місцях затримання, а також заходів, спрямованих на покращення умов утримання. Проте ці покращення видаються мінімальними на фоні існуючих порушень. Знов і знов підкреслюються погані умови утримання та занадто жорстокі заходи забезпечення безпеки, погане забезпечення охорони здоров’я, обмежені контакти із зовнішнім світом тощо. Рекомендується полегшувати стан перебування у камерах відбування дисциплінарного покарання під час відбуття строку ув’язнення та надання права приймати відвідувачів незалежно від проходження дисциплінарного покарання. Як бачимо, Комітет у своєму звіті підкреслив не лише негативні моменти, а й позитивні заходи, здійснені українською владою з метою подолання переповнення у місцях затримання, а також заходи, спрямовані на покращення умов утримання.

У 2006 році ЄСПЛ виніс рішення у справі Мельник проти України, в якому зазначалося, що переповнення, несанітарні умови утримання та погане медичне обслуговування сприяють розвитку хвороб та такому, що принижує гідність, ставленню. Україну було звинувачено і в тому, що в державі фактично відсутній механізм, що дозволяв би ув’язненим скаржитися щодо умов утримання. Рішенням Суду було визнано порушення ст. 3 (щодо заборони тортур) та ст. 13 (щодо доступу до ефективних засобів правового захисту) Європейської Конвенції з прав людини. Отже, бачимо, що Україна була звинувачена міжнародною судовою установою в тому, що вона порушує норми ЄКПЛ щодо основних прав людини і заборони тортур. Безумовно, потрібно робити певні висновки з цього рішення.

Проблема тортур, катувань і нелюдського ставлення залишається нагальною для нашої держави. Органи прокуратури не приділяють достатньо уваги перевірці умов тримання осіб, позбавлених волі, та законності підстав їх затримання. Спостерігається майже повна відсутність діяльності судової гілки влади в цій площині. Медичні заклади досить часто відмовляються констатувати випадки побиття громадян під час перебування в правоохоронних органах. Можна погодитися із Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Ніною Іванівною Карпачовою щодо того, що найбільшою проблемою є відсутність дієвого механізму притягнення до відповідальності тих працівників правоохоронних органів, які порушують фундаментальні права людини, а ті процеси, які відбуваються, не доводяться до уваги громадян та власне працівників правоохоронних органів. Саме тому проблема тортур, катувань і нелюдського ставлення з боку правоохоронних органів залишається однією з найактуальніших проблем права захисту прав людини в Україні і їй приділена увага у звіті «Хьюман райтс вотч» за 2006 рік.

Крім усього зазначеного, порушення прав людини з боку правоохоронних органів призводить також і до розповсюдження ВІЛ/СНІД, про що мова піде далі.

 

3. Порушення прав людей, що живуть з ВІЛ/СНІД

Епідемія ВІЛ/СНІД в Україні досягла найвищих розмірів в Європі і має найшвидші темпи зростання в світі. Спеціальний окремий звіт НУО «Хьюман райтс вотч» було присвячено ситуації із правами людини в Україні в світлі розповсюдження епідемії ВІЛ/СНІДу. Зокрема, зазначається, що на сьогодні хворими вважається 416 000 осіб (1,7% дорослого населення у віці від 15 до 49 років). Серед найбільших порушень зазначають, згідно свідчень людей, що живуть з ВІЛ/СНІД (скорочено ЛЖВ), (найчастіше, люди, що використовують ін’єкційні наркотики, та працівники секс-індустрії) фізичну та психологічну жорстокість з боку правоохоронних органів з метою здобуття грошей або інформації від таких осіб, примусу підписати зізнання. Часто таких осіб залякують фізичною чи іншою розправою з членами їх родин тощо. Не дивлячись на декларовану на офіційному рівні політику підтримки роботи пунктів обміну чистих голок для користувачів ін’єкційних наркотиків, часто правоохоронні органи використовують їх для власних цілей, шантажу та незаконного здобуття інформації, використовуючи методи фізичної розправи та інші методи, що порушують основні права людини і громадянина. Міліція часто втручається в роботу громадських організацій, які намагаються донести інформацію про ВІЛ/СНІД безпосередньо до груп високого ризику захворювання. Отже, в Україні системно порушуються права людей, що живуть з ВІЛ/СНІД і головну роль у цих порушень відіграють працівники правоохоронних органів.

Крім того «Хьюман райтс вотч» вказує на часті випадки дискримінації по відношенню до ЛЖВ з боку медичного персоналу: таких осіб часто видворяють з лікарень та відмовляють у наданні медичної допомоги , як тільки їх статус з’ясовується. Зокрема, особливою проблемою це є в спеціальних клініках, де здійснюється лікування туберкульозу, який на сьогодні стає найчастішою причиною загибелі ЛЖВ. Крім того, якщо хворим на туберкульоз ЛЖВ не надається необхідна медична допомога, то під загрозою опиняються тисячі здорових людей. Отже, порушення прав людей, що живуть із ВІЛ/СНІД здійснюються не лише правоохоронцями, а й працівниками медперсоналу. І це ще раз свідчить про системність порушень прав ЛЖВ.

Криміналізація володіння малими дозами наркотиків прискорює зростання кількості ВІЛ-інфікованих, відокремлює найбільш вразливі до ВІЛ групи від послуг із попередження інфекції. Це також піддає ризику осіб, що перебувають у в’язниці, може загострити існуючу ВІЛ-інфекцію. В 2005 році в Україні розпочали на обмеженій основі видавати бупренофін. В 2006 намагалися відпрацювати механізм видачі метадону, але цей препарат ще недоступний.

У щорічному звіті з прав людини організації «Хьюман райтс вотч» зазначається, що було здійснено певні позитивні кроки у боротьбі із ВІЛ/СНІД, в основному, в юридичній площині. Але, фактично, ситуація залишається незмінною.

Хоча визнається, що законодавча модель відносно ВІЛ/СНІД в Україні є найкращою в регіоні, проте вона не достатньо ефективна. Серед позитивних напрямів зазначають відміну обов’язкового проходження аналізу на ВІЛ, що підвищує конфіденційність інформації стосовно результатів аналізів на ВІЛ/СНІД. Закон України «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» (від 1991 року зі змінами, внесеними у 1998 та 2001 роках) містить зобов’язання держави здійснювати заходи із попередження розповсюдження епідемії ВІЛ/СНІД, надання послуг із запобігання ВІЛ для наркозалежних осіб. Однією з основних цілей є розробка програм інтенсивної терапії, пов’язаних із попередженням ВІЛ та наданням медичної та іншої допомоги інфікованим. У вересні 2005 року було розпочато імплементацію програм терапії заміщення, метою якої є залучення до участі в ній не менше 6 000 осіб до 2008 року. Отже, законодавча модель відносно ВІЛ/СНІД в Україні є найкращою в регіоні, проте вона не достатньо ефективна. Багато питань викликає застосування писаних норм права, а точніше, нівелювання ними.

Для боротьби із ВІЛ/СНІД використовуються не лише задекларовані в законодавстві державні джерела, але й засоби національних та міжнародних донорів (найчастіше, неурядових організацій). Зокрема, в рамках Міжнародного Альянсу боротьби із ВІЛ/СНІД було розпочато програму антиретровірусної терапії, хоча наведені вищі порушення прав людини в т.ч. в системі охорони здоров’я лишають поза межами програми багатьох, кому така терапія конче потрібна.

Найпершою рекомендацією є необхідність залучення політичної підтримки з метою забезпечення прав людей, що живуть з ВІЛ/СНІД, попередження поширення епідемії та проведення інформаційної кампанії стосовно ВІЛ/СНІД. І цим має займатися не лише Міністерство охорони здоров’я. Зокрема, певні завдання повинні бути покладені на Міністерство внутрішніх справ: необхідно застосовувати санкції та покарання до тих працівників правоохоронних органів, дії яких порушують національні та міжнародні стандарти у зазначеній галузі. Необхідно здійснювати заходи, які б забезпечили невтручання правоохоронних органів у позитивну практику попередження захворювання на СНІД в групах ризику. Також необхідно забезпечити нормальне ставлення до ЛЖВ у медичних закладах, запровадити соціальну рекламу, яка б мала на меті зміну негативного ставлення до людей, що живуть із ВІЛ / СНІД.

Проблема порушення прав людей, що живуть із ВІЛ / СНІД є однією із найактуальніших проблем права захисту прав людини в Україні. Законодавча модель відносно ВІЛ/СНІД в Україні є найкращою в регіоні, проте вона не достатньо ефективна. І досить часто вона просто нівелюється працівниками правоохоронних органів і медичним персоналом. Необхідно застосовувати санкції та покарання до тих працівників правоохоронних органів та медичного персоналу, дії яких порушують національні та міжнародні стандарти у зазначеній галузі. Також необхідно відмітити загальне негативне ставлення до ЛЖВ в Україні. Із цим ганебним явищем потрібно боротися як законодавчими, так і практичними заходами. Одними з найдієвиших таких заходів є соціальна реклама і проведення відповідної інформаційної кампанії серед усіх верств населення. Потрібно забезпечити нормальний стан захисту прав ЛЖВ. Адже це буде ще один крок у розвитку в Україні правової держави.

4. Права мігрантів та біженців

Як зазначає звіт «Хьюман райтс вотч», питання міграції та надання притулку лишаються важливими на порядку денному уряду, особливо в контексті відносин України із Європейським союзом. Механізм надання притулку ледь функціонує в силу високо децентралізованої структури, що охоплює різноманітні урядові інституції та департаменти. Плани створити єдину міграційну систему для вирішення будь-яких питань, пов’язаних із міграцією та притулком, розвиваються, але реформування відбувається занадто повільно. Випадки політичного втручання в систему носять звичайний характер, продовжуються порушення прав осіб, які шукають притулку.

Згідно із ст. 1 Конвенції ООН про статус біженців термін «біженець» означає особу, яка внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою раси, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни свого громадянства і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

28 липня 1951 року було прийнято Конвенцію ООН про статус біженців. Пункт 1 статті 31 Конвенції закріплює міжнародно-правове зобов’язання держав, що домовляються не накладати стягнень за незаконний в'їзд або незаконне перебування на території держав біженців, які, прибувши з території, де їхньому життю і свободі загрожувала небезпека, в'їжджають або знаходяться на території договірних сторін без дозволу, за умови, що такі біженці без зволікань самі з'являться до органів влади і наведуть переконливі пояснення щодо свого незаконного в'їзду або перебування. Пункт 1 статті 33 встановлює, що договірні сторони не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання. Однак, у пункті 2 статті 33 зазначається, що ця постанова не може застосовуватися до біженців, які розглядаються з поважних причин як такі, що є суспільно небезпечними і становлять загрозу безпеці країни, в якій вони знаходяться, або засуджені чинним вироком за вчинення особливо тяжкого злочину. Отже, визнавши біженців такими, що є суспільно небезпечними або становлять загрозу безпеці країни, держава-учасник Конвенції фактично матиме право їх депортувати. Стаття 32 передбачає, що держави-підписанти не будуть висилати біженців, які законно проживають на їхній території, окрім як з міркувань державної безпеки або громадського порядку. Вислання таких біженців проводитиметься лише на виконання рішень, винесених у судовому порядку. Отже, Конвенція гарантує право біженців перебувати на території держави, якщо вони не становлять небезпеки для державної безпеки або громадського порядку. Як бачимо, Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. регулює питання правового статусу біженців і містить основні заборони стосовно порушення державою прав біженців.

Питання прав біженців має досить специфічне відображення у Європейській Конвенції з прав людини і основних свобод. В тексті самої Конвенції немає статті чи положення, які б регулювали питання правового статусу біженців. Дана прогалина була дещо усунена Протоколом N 7 до Конвенції. Одна із статей цього протоколу передбачила право іноземця не бути висланим із держави, якщо він на законних засадах знаходиться на території держави і якщо його вислання не обумовлене міркуваннями національної безпеки. Протокол N 7 був прийнятий у 1984 році і не всі держави-члени Ради Європи приймають в ньому участь.

Як уже зазначалося, в основному тексті Конвенції взагалі відсутнє будь-яке положення стосовно прав біженців. При цьому, стаття 1 передбачає, що всі права і свободи, визначені у розділі 1 Конвенції, гарантуються кожній особі, що знаходиться під юрисдикцією держави-учасника Конвенції, незалежно від громадянства особи або статусу її перебування на території держави. Таким чином, можна припустити, що Конвенція гарантує передбачені в ній права всім, в тому числі і біженцям.

З питання захисту прав біженців в рамках Європейської Конвенції з прав людини і основних свобод не існує також широкої судової практики. Практика Європейського суду з прав людини сформувалася таким чином, що деякі положення Конвенції, які не прямо передбачені для захисту прав біженців, почали тлумачитися Європейським судом як такі, що забороняють в особливих умовах вислання іноземців з території держав-учасників Конвенції. Окрім цього, зазначимо, що право не бути висланим з території держави є складовою частиною права політичного притулку, яке регулюється Женевською Конвенцією 1951 року “ Про статус біженця ” - універсальним міжнародно-правовим документом, в якому на сьогодні приймає участь 131 держава, в тому числі і всі учасники Європейської Конвенції з прав людини і основних свобод.

Таким чином, Європейська Конвенція почала застосовуватися “рикошетом” для гарантії деяких прав біженців. Особливо яскравим прикладом такого захисту “рикошетом” є застосування статті 3 Конвенції, яка гарантує заборону катувань та нелюдського ставлення. Ця стаття неодноразово застосовувалася шляхом її розширювального тлумачення для захисту прав осіб, які повинні бути вислані в державу, де вони ризикують стати об’єктом катувань або нелюдського ставлення. Першою справою, у якій Європейський суд встановив принцип застосування статті 3 до ситуацій, пов’язаних з депортацією, була справа Соринг проти Великобританії (рішення від 7 липня 1989 року). Скарга у цій справі була направлена проти рішення британської влади про екстрадицію позивача до США, де йому загрожувала смертна кара за скоєння злочину за обтяжуючих обставин. Суд постановив, що рішення держави-учасника Конвенції про видачу може вважатися порушенням статті 3 і через це може потягнути відповідальність держави у відповідності до Конвенції, якщо мали місце серйозні побоювання вважати, що видана особа ризикуватиме піддаватись катуванням або нелюдському чи принижуючому ставленню або покаранню. Варто зазначити, що Україна є учасником Європейської Конвенції з прав людини і основних свобод і повинна виконувати всі зобов’язання згідно Конвенції. Як бачимо, Європейська конвенція з прав людини і основних свобод містить досить специфічне висвітлення питання правового статусу біженців. В тексті самої Конвенції немає статті чи положення, які б регулювали питання правового статусу біженців. Але Конвенція почала застосовуватися “рикошетом” для гарантії деяких прав біженців. Особливо яскравим прикладом такого захисту “рикошетом” є застосування статті 3 Конвенції, яка гарантує заборону катувань та нелюдського ставлення.

Україна прийняла перший Закон „Про біженців” у 1993 р. і почала виконувати його у 1996 р. 10 червня 2002 року Україна ратифікувала Конвенцію ООН про статус біженців 1951 року. У червні 2001 року було ухвалено новий Закон „Про біженців”, який у багатьох аспектах значно досконаліший за попередній і враховує положення Конвенції 1951 року. Зокрема, стаття 3 Закону передбачає, що біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання і до країн, де він може зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, або з якої він може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, релігію, національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання. Дія цієї статті не поширюється на біженця, засудженого в Україні за вчинення тяжкого злочину.

Водночас цим Законом було запроваджено низку нових обмежень, зокрема щодо терміну подання звернення про статус біженця. Вони не відповідають міжнародним нормам та практиці. Пов’язані з імплементацією закону структурні реформи також призвели до призупинення усіх процедур надання притулку до осені 2002 року. Як бачимо, Закон 2001 року є значно досконалішим, ніж закон 1993 року. проте деякі його положення все одно не відповідали правовим принципам і нормам і викликали кризу у процедурі надання притулку в Україні.

У січні 2002 року Україна приєдналася до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року без будь-яких застережень. Таким чином, вона стала 143 державою-учасницею Конвенції про статус біженців і взяла на себе міжнародно-правові зобов ’ язання, згідно із положеннями конвенції та протоколу.

Першим важливим кроком у збільшенні державної підтримки біженцям стало ухвалення у лютому 2004 року Кабінетом Міністрів плану дій щодо сприяння адаптації біженців в Україні. Планом передбачені різноманітні законодавчі поправки та дії із створення середовища, сприятливого для інтеграції біженців

В травні 2005 року Верховна Рада України внесла зм i ни до Закону України „Про б i женц i в”, вилучивши положення щодо обмеження терміну подання звернення про статус біженця. Таким чином, Закон України “ Про біженців ” був позбавлений положення, яке не відповідало міжнародним нормам і викликало багато проблем у 2001-2002 роках.

Інформаційний бюлетень УВКБ ООН в Україні N5 (2005 рік) присвячено програмі “Крізь кордони” (“Beyond borders”), основним завданням якої є зміцнення системи надання притулку в Україні. Цей проект фінансований Європейською Комісією. У бюлетені йдеться про те, що Україна має боротися із проблемою безгромадянства (апатризму) і йти назустріч біженцям, які бажають набути громадянства України. Адже, відповідно до Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на громадянство. Головним правовим питанням, що розглядається, є питання приєднання України до Конвенції 1954 року про статус апатридів, Конвенції 1961 року про скорочення без громадянства та Європейської конвенції 1997 року про громадянство та надання біженцям, які законно перебувають на території України, громадянства України. Агенція ООН з прав біженців схвально оцінює діяльність України щодо мігрантів і біженців, особливо позитивно ставиться до надання громадянства України репатріантам (Кримським татарам) та діяльності щодо заснування центрів по роботі з біженцями. Водночас, Агенція акцентує увагу на проблемі нелегальної міграції в Україні, яка залишається невирішеною і є небезпечною для сусідніх держав, в тому числі, і Європейського Союзу. Отже, інформаційний бюлетень УВКБ ООН в Україні N5 за 2005 рік містить як позитивні моменти розвитку права прав людини в Україні, так і негативні тенденції, серед яких провідне місце займає проблема нелегальної міграції.

Найширшого розголосу набув випадок, коли в лютому 2006 року українські органи влади депортували 11 громадян Узбекистану, які шукали притулку, не надавши їм при цьому можливості подати апеляцію на рішення щодо відмови у наданні притулку. Дев’ятеро з них були зареєстровані в Україні як шукачі притулку Комісаром ООН з прав біженців. Примус, використаний при видворенні узбеків, становив порушення Україною міжнародного зобов’язання не передавати будь-яку особу до місця, де її життя чи свобода будуть у небезпеці, або особі загрожуватимуть тортури. Урядове рішення про видворення зазначених осіб було широко засуджене міжнародним співтовариством. Це є свідченням того, що проблема депортації залишається однією із найгостріших проблем, пов ’ язаних з правами біженців. І навіть невідповідність міжнародним стандартам і зобов ’ язанням не завжди позитивно впливає на викорінення цього ганебного явища.

 

Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих мігрантів і членів їхніх сімей визначає “трудящого мігранта” як особу, яка буде займатися, займається або займалася оплачуваною діяльністю в державі, громадянином якої він або вона не є. Стаття 7 Конвенції встановлює принцип недискримінації по відношенню до прав трудящих мігрантів, незважаючи на розбіжності (стать, раса тощо). Частина ІІІ Конвенції передбачає права людини всіх трудящих мігрантів і їхніх сімей, які стосуються як основних прав і свобод, так і громадянських. Взагалі ж, Конвенція охоплює багато питань, що охоплюють питання правового статусу трудящих мігрантів та їхніх сімей.

Європейська конвенція про правовий статус трудящих мігрантів вступила в силу 1 травня 1983 року. Стаття 1 Конвенції визначає трудящого мігранта як громадянина держави-підписанта, який має дозвіл іншої держави, що домовляється, проживати на її території для виконання оплачуваної роботи. Конвенція регулює питання форми прийому на роботу, медичного огляду та професійного екзамену, права на в’їзд та виїзд з території держави, процедури укладення трудового контракту тощо. Конвенція встановлює досить широке коло прав трудящого мігранта, яке свідчить про його недискримінацію стосовно громадян даної держави. Як бачимо, на універсальному і регіональному європейському рівнях були прийняті конвенції, які регулюють правовий статус трудящого мігранта і містять докладне висвітлення його прав, які не можуть порушуватися державами-підписантами.

Зараз на розгляді у Верховній Раді України знаходиться законопроект N 0956 “Про основні засади державної міграційної політики України”. Стаття 7 цього законопроекту закріплює, що основними напрямами державної міграційної політики України є:

• створення в Україні сприятливої міграційної ситуації як необхідної умови сталого соціально-економічного і культурно-освітнього розвитку країни;
• збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави;
• забезпечення прав і свобод мігрантів в Україні у відповідності із загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права;
• розвиток міграційного законодавства України, адаптація його до стандартів Євросоюзу;
• удосконалення міграційної статистики;
• розвиток науково-дослідницької діяльності в сфері міграції та утворення механізму використання результатів науково-дослідницької діяльності для реалізації державної міграційної політики;
• розгортання міжнародного співробітництва в сфері міграції.

Водночас, стаття 7 законопроекту передбачає, що основними напрямами державної міграційної політики України у питанні в’їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства для тимчасового перебування є:

• створення сприятливих умов для в'їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства з туристичними і підприємницькими цілями;
• регулювання і контроль за в'їздом в Україну мігрантів з метою працевлаштування і навчання;
• забезпечення прав біженців та шукачів притулку у відповідності із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;
• підтримка добровільного повернення біженців та шукачів притулку до держав їх походження.

Як бачимо, законопроект N 0956 “Про основні засади державної міграційної політики України” є суттєвим кроком вперед у питанні встановлення засад державної міграційної політики України і прийняття його або схожого з ним законопроекту у майбутньому є необхідною умовою розвитку міграційної системи в Україні.

Із приєднанням до ЄС країн, розташованих вздовж західного кордону України, зростає рівень транзиту мігрантів через територію України до території країн ЄС. Прикордонники та працівники міліції затримують мігрантів та осіб, що шукають притулку, які слідують без документів або із підробленими чи неналежним чином оформленими документами. Умови утримання в прикордонних пунктах тимчасового затримання – неналежні (жахливі). Значна кількість незаконних мігрантів, яким вдається перетнути кордон, відсилаються до України у відповідності із двосторонніми угодами про реадмісію, укладеними Україною з Польщею, Угорщиною, Словаччиною.

В жовтні 2006 року між ЄС та Україною було парафовано угоду про реадмісію, згідно з якою Україна зобов’язалася приймати будь-яких нелегальних мігрантів-громадян третіх держав, які потрапили на територію ЄС транзитом через Україну. Спілки із захисту прав людини та захисту біженців виступали за угоду, якою б такі повернення були відкладені до того часу, коли системи міграції та надання притулку в Україні не почнуть діяти у відповідності із міжнародними стандартами прав людини. Остаточний варіант угоди містив положення про двохрічний перехідний період, протягом якого такі повернення відкладатимуться, хоча правозахисні спілки вважають, що реформа вказаних систем в Україні вимагатиме набагато довшого часу. Однак, на думку колишнього міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка, угода про реадмісію між Євросоюзом і Україною набере чинності у 2010 році. Враховуючи той факт, що для ратифікації цієї угоди парламентами держав-членів ЄС потрібно буде не менше року, колишній очільник МЗС України висловив думку, що угода набере чинності не раніше ніж через три роки, тобто у 2010 р. Згідно даної угоди, Євросоюз взяв на себе зобов’язання надавати фінансову допомогу для облаштування місць тимчасового перебування осіб, що підпадають під дію угоди і, можливо, для їх відправлення до місця постійного проживання. Сама по собі реадмісія ― доволі недешевий захід і позитивним є той факт, що ЄС взяв на себе частину витрат. Отже, можна відзначити, що Угода про реадмісію є ще одним кроком у зближенні Європейського союзу з Україною. Дуже важливим кроком, який свідчить про готовність обох сторін співпрацювати у різних сферах суспільного життя.

Звіт «Хьюман райтс вотч» зазначає, що питання міграції та надання притулку лишаються важливими на порядку денному уряду, особливо в контексті відносин України із Європейським союзом. Механізм надання притулку ледь функціонує в силу високо децентралізованої структури, що охоплює різноманітні урядові інституції та департаменти. Україна є стороною усіх міжнародних та регіональних європейських конвенцій, які регулюють правовий статус біженців. Прийняті закони та інші нормативно-правові акти, які покликані забезпечити права біженців. Проте не завжди їх положення виконуються відповідними інституціями та установами. Потрібно застосовувати санкції та покарання до тих працівників відповідних органів, які порушують норми і положення багатосторонніх міжнародних договорів та національного законодавства. Щодо прав трудящих мігрантів, то тут варто відзначити, що законопроект N 0956 “Про основні засади державної міграційної політики України” відповідає міжнародно-правовим зобов’язанням України і є суттєвим кроком вперед у питанні встановлення засад державної міграційної політики України. Прийняття його або схожого з ним законопроекту у майбутньому є необхідною умовою розвитку міграційної системи в Україні.

 

5. Торгівля людьми

Торгівля людьми є третім найприбутковішим злочином по всьому світі, після контрабанди наркотиків та зброї. За приблизними оцінками, від торгівлі людьми злочинці отримують прибуток у розмірі 8 -10 мільярдів євро щороку.

Україна є однією з країн походження жертв торгівлі людьми в Європі з метою сексуальної та трудової експлуатації. Торгівля людьми прямо загрожує майбутньому України, уражаючи життя родин і громади.

Першим міжнародно-правовим документом про викорінення рабства і документом з боротьби з работоргівлею стала прийнята 25 червня 1926 р. Конвенція „Про рабство”, яка мала намір покласти край рабству та торгівлі рабами, як одній із форм торгівлі людьми. У ній немає категоричної заборони рабства, є лише пропозиція державам-учасникам „поступово” і в можливо короткий термін домагатися ліквідації рабства. Конвенція 1926 р. забороняє работоргівлю і містить зобов'язання держав-учасників припиняти торгівлю людьми в будь-яких формах. Правда, вона нерідко ігнорувалася багатьма державами, які й раніше заплющували очі на цей злочинний вид бізнесу. Конвенцію підписали 38 держав, у тому числі Радянський Союз. За рішенням Генеральної Асамблеї в 1953 р. спадкоємцем Ліги Націй у справі застосування Конвенції про боротьбу з рабством офіційно стала Організація Об'єднаних Націй. Конвенція 1926 року стала важливою віхою в історії розвитку права захисту прав людини і вперше визначила проблему рабства і работоргівлі і методи боротьби з цими ганебними явищами.

В подальшому ООН взяла на себе відповідальність у боротьбі з цим ганебним явищем. В 1948 р. ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини, у статті 4 якої визначалося: „Ніхто не повинен утримуватися в рабстві або в підневільному стані; рабство і работоргівля забороняються в усіх формах”.

У 1950 р. у Нью-Йорку підписується Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами. Даний міжнародно-правовий документ об'єднав у собі інші міжнародні угоди, що приймалися починаючи з 1904 р. Він свідчить також на користь того, що в сучасному міжнародному праві затвердилася звичаєва норма, що забороняє торгівлю людьми поза залежністю від її цілей.

Наступним кроком у боротьбі з рабством та работоргівлею стала підписана 7 вересня 1956 р. „Додаткова Конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства”, яка була прийнята на Женевській конференції представників 43 держав.

У статтях 5 і 6 цієї Конвенції рабство та работоргівля визначалися як злочини за законами держав-учасниць і вказувалося, що особи, які будуть визнані винними за вчинення цих дій, підлягатимуть кримінальному покаранню. Крім того, у цій Конвенції було дано більш повне поняття рабства, а також уперше з’явилося поняття „работоргівля”, оскільки до того в міжнародних документах воно визначалось як „торгівля рабами”, або „торгівля невільниками”. Під работоргівлею розуміються і до неї входять усі дії, пов’язані із захопленням, придбанням будь-якої особи або з розпоряджанням нею з метою обернення її в рабство; усі дії, пов’язані із придбанням раба з метою його продажу або обміну; усі дії щодо продажу або обміну особи, придбаної з цією метою, та взагалі будь-які дії щодо торгівлі або перевезення рабів будь-якими транспортними засобами”.

 

Звичаї, подібні з рабством у ст. 1 Конвенції кваліфікуються як:

1. Боргова кабала, тобто таке положення або стан унаслідок застави боржником у забезпечення боргу своєї особистої праці (або праці залежної від нього особи), якщо належно обумовлена цінність виконуваної роботи не зараховується в погашення боргу або в тих випадках, коли тривалість цієї роботи не обмежена і характер її не визначений.

2. Кріпосний стан, коли користувач землею, що належить іншій особі, не може змінити свій стан, зв'язаний із землекористуванням.

3. Будь-який інститут або звичай у силу яких: жінку видають заміж (або мають намір видати) її батьки, опікун, родина або будь-яка інша особа (або група осіб) без права відмови з її боку за винагороду грішми або натурою; чоловік жінки, його родина або його клан мають право передати її іншій особі за винагороду або в інший спосіб; жінка після смерті чоловіка в спадщину передається іншій особі.

4. Будь-який інститут або звичай, відповідно до яких дитина або підліток молодше 18 років передається одним або обома своїми батьками або своїм опікуном іншій особі за визначену винагороду або без неї з метою експлуатації цього підлітка або дитини або його праці.

Відповідно до норм Конвенції 1956 р. підлягають покаранню особи, що сприяють зверненню іншої особи в рабство; особи, що займаються перевезенням рабів, скаліченням, тавруванням інших людей, щоб закріпити їх у рабстві; підбурюванням інших людей до віддачі себе в рабство (ст. 5, 6). У той же час у Конвенції 1956 р. немає правової норми, що вимагає скасування рабства в найкоротший термін.

Додаткова Конвенція стала дуже важливим етапом у міжнародному нормативно-правовому регулюванні боротьби держав з рабством, работоргівлею та інститутами, подібними до рабства, а також сприяла тому, що деякі держави на національному рівні прийняли законодавчі акти щодо боротьби з цими видами злочинного бізнесу. Прикладом тому є новий Кримінальний кодекс України в редакції 2001 р.

15 листопада 2000 року був підписаний Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності. У статті 2 Протоколу визначається, що цілями Протоколу є:

a) попередження торгівлі людьми і боротьбі з нею, приділяючи особливу увагу жінкам і дітям;

b) захист та допомога потерпілим від такої торгівлі при повній повазі їхніх прав людини; і

c) заохочення співробітництва між Державами-учасницями в досягненні цих цілей.

Пункт 1 статті 6 Протоколу передбачає, що у належних випадках і в тій мірі, у якій це можливо відповідно до її внутрішнього законодавства, кожна Держава-учасниця забезпечує захист особистого життя й особистості жертв торгівлі людьми, у тому числі, між іншим, шляхом забезпечення конфіденційного характеру провадження, що стосується такої торгівлі. Пункт 1 статті 9 закріплює, що держави-учасниці розробляють і приймають на комплексній основі політику, програми й інші заходи з метою:

a) попередження торгівлі людьми і боротьби з нею; і

b) захисту жертв торгівлі людьми, особливо жінок і дітей, від ревіктимізації.

Як бачимо, Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності деталізував питання пов’язані з торгівлею людьми, особливо жінками і дітьми, і визначив головні напрямки співпраці держав у боротьбі з цим явищем.

Європейська конвенція з прав людини і основних свобод 1950 року також містить положення стосовно заборони рабства. Стаття 4 закріплює, що жодна людина не може бути в рабстві або у підневільному стані і жодна людина не може бути приневолена до примусової чи обов ’ язкової праці.

Конвенція Ради Європи „Про боротьбу проти торгівлі людьми” була ухвалена Комітетом міністрів 3 травня 2005 року і відкрита для підписання у Варшаві 16 травня 2005 року з нагоди Третього саміту голів держав та урядів Ради Європи.

Конвенція є загальним договором про захист жертв торгівлі та дотримання їхніх прав. Вона також передбачає запобігання торгівлі та переслідування торгівців.

Конвенція застосовується до всіх форм торгівлі: національних, транснаціональних, пов’язаних, або непов’язаних з організованою злочинністю. Вона захищає всіх жертв: жінок, чоловіків і дітей від всіх форм експлуатації: сексуальної, примусової праці чи послуг та інших.

Конвенція передбачає впровадження незалежного механізму запобігання, який гарантуватиме виконання її положень Сторонами.

Декларація „Про боротьбу проти торгівлі людьми” була оприлюднена та відкрита для підписання 31 травня 2006 року на сесії Конгресу місцевих та регіональних влад Європи. З цієї нагоди, обрані на місцевому рівні представники 17 громад підписали текст декларації, визнаючи таким чином серйозність проблеми, особливо відчутної на місцевому та регіональному рівнях, а також зобов’язалися вжити належних заходів у своїх громадах. Декларація є внеском Конгресу у кампанію Ради Європи проти торгівлі людьми під девізом „Людина – не для продажу!” Кампанія стала початком нового етапу, об’єднуючи місцеві органи влади у боротьбі та визнаючи їхню роль у подоланні цього ганебного і трагічного феномену. Декларація відкрита Конгресом для підписання всіма містами і громадами Європи.

На регіональному рівні Рада Європи занепокоєна проблемою торгівлі людьми і у її конвенціях містяться як загальні положення (Ст. 4 ЄКПЛ) і спеціальні норми щодо боротьби проти торгівлі людьми (Конвенція Ради Європи „Про боротьбу проти торгівлі людьми”), так і норми так званого м’якого права ( soft law ), прикладом якої є Декларація „Про боротьбу проти торгівлі людьми”.

Кримінальний кодекс України, що був прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року і набув чинності від 1 вересня 2001 року, містить статтю 149 “Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини”. Стаття 149 закріплює, що: продаж, інша оплатна передача людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі (особам) з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Також стаття 149 ККУ передбачає кримінальну відповідальність неповнолітньої особи і організованих груп за скоєння цього злочину.

У 2000 році в структурі Департаменту карного розшуку МВС України та в обласних управліннях внутрішніх справ створено спеціалізовані підрозділи по боротьбі зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми.

 Постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2002 року №766 затверджено Постанову “Про утворення Комплексної програми протидії торгівлі людьми на 2002-2005 роки”. Головна мета цієї програми – розвиток механізмів по запобіганню торгівлі людьми, кримінального переслідування осіб, причетних до цього виду злочину, захисту та реінтеграції потерпілих. В цілях міжвідомчої координації здійснення заходів, що визначені Комплексною програмою, утворено Міжвідомчу координаційну раду з питань протидії торгівлі людьми, що є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Кабінеті Міністрів України.

Указом Президента України від 18.02.2002 року №143 “Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян” визначено, що боротьба з торгівлею людьми є одним із пріоритетних напрямків діяльності правоохоронних органів України.

З метою ефективного попередження торгівлі людьми в Україні успішно діють ряд міжнародних організацій та мережа громадських об”єднань.

Протидія торгівлі людьми на національному рівні – це комплексна проблема, до вирішення якої залучені співробітники багатьох міністерств та відомств. З часу створення в карному розшуку МВС України та в обласних управліннях органів внутрішніх справ спеціалізованих підрозділів по боротьбі зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, головна роль у протидії цьому виду злочину відводиться саме цим структурам.

Також варто відзначити, що Україна є учасницею низки міжнародних нормативно-правових актів, положення яких стосуються попередження та протидії торгівлі людьми, в тому числі дітьми:

- Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 21.03.1950;

- Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв подібних до рабства від 7.09.1956;

- Конвенція про права дитини від 20.11.1989;

- Конвенція Міжнародної організації праці про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці від 17.06.2006 № 182;

- Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980.

Потерпілими від торгівлі людьми стають чоловіки та жінки всіх вікових категорий, походження та статусу. Найчастіше, потерпілих продають з метою сексуальної експлуатації, примусової праці та жебракування; також, є випадки насильного вилучення внутрішніх органів, залучення до кримінальної діяльності та примусової участі в збройних конфліктах. За останні п’ять років лише Представництво Міжнародної Організації з Міграції в Україні надало допомогу понад 3000 жертв торгівлі людьми. Однак, це не дає уявлення про ситуацію по всій Україні. В 2005-2006рр. чоловіки складали 17 % від усіх тих, кому було надано допомогу. Близько 5 % від загальної кількості осіб, яким було надано допомогу Представництвом МОМ в Україні є неповнолітніми.

У боротьбі з торгівлею людьми в Україні, попри досягнення останніх років, залишаються “білі плями”. Такий висновок звіту під назвою “Торгівля людьми в Україні: Оцінка заходів, спрямованих на протидію”. Дослідження, яке є свого роду “абеткою” з проблеми торгівлі людьми в Україні, презентували міжнародні організації Британська рада, ОБСЄ, ЮНІСЕФ та Агентство США з міжнародного розвитку.

Як бачимо, проблемі торгівлі людьми в Україні присвячено багато уваги. Україна є учасником всіх міжнародних конвенцій з цього приводу, на національному рівні прийнято багато нормативно-правових актів і втілено багато заходів з метою якщо не повного подолання цієї проблеми. то хоча б мінімізації її наслідків. Проте, фактично, Україна є однією з країн походження жертв торгівлі людьми в Європі з метою сексуальної та трудової експлуатації. Як відзначається у звіті «Хьюман райтс вотч», більшість осіб, засуджених в Україні за торгівлю людьми не були засуджені і покарані. Натомість, вони були умовно звільнені. Експерт ООН у жовтні 2006 р. назвав це корупцією у судовій гілці влади та правоохоронних органах. Отже, проблемним в Україні є виконання міжнародних і національних правових норм, а також застосовування відповідних санкцій та покарань до осіб, які скоїли злочин торгівлі людьми і тих працівників відповідних органів, які за допомогою корупційних схем звільняють чи виправдовують злочинців.

 

6. Дискримінація щодо жінок

Питання дискримінації щодо жінок залишається гострою проблемою в Україні. Політичні та громадянські концепції, які почали з’являтися у кінці ХІХ століття набули правової основи в міжнародних документах і актах національного законодавства багатьох країн світу. Але в Україні, як зазначається у звіті «Хьюман райтс вотч», існує дискримінація жінок щодо прийняття на роботу у державному і приватному секторі. Наприклад, лише один із 27 парламентських комітетів очолює жінка. Для розуміння цієї проблеми потрібно проаналізувати правові документи і акти, які стосуються боротьби із дискримінацією щодо жінок. Першочергове значення мають міжнародно-правові документи, які регулюють це питання, документи європейського права, норми “ soft law ” і практика України.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року містить положення, які стосуються недискримінації жінок. Пункт 1 статті 2 закріплює, що кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується поважати і забезпечувати всім перебуваючим у межах її території та під її юрисдикцією особам права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. Стаття 3 Пакту передбачає, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими в цьому Пакті.

Схожі положення містяться і у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року. Пункт 1 статті 2 передбачає, що кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів. Пункт 2 цієї ж статті 2 закріплює, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються гарантувати, що права, проголошені в цьому Пакті, здійснюватимуться без будь-якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. Стаття 3 пакту закріплює, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма економічними, соціальними і культурними правами, передбаченими в цьому Пакті.

Стаття 2 Загальної декларації прав людини 1948 року закріплює, що кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, прийнята 18 грудня 1979 року, визначає основні засади ліквідації цього виду дискримінації. Стаття 2 закріплює, що держави-учасниці засуджують дискримінацію щодо жінок в усіх її виявах, погоджуються невідкладно та всіма належними заходами здійснювати політику ліквідації дискримінації щодо жінок і заради досягнення цієї мети беруть на себе зобов'язання:

• затвердити принцип рівноправності чоловіків і жінок у національних конституціях або іншому відповідному законодавстві, якщо цього не було зроблено раніше, та забезпечити за допомогою закону й інших належних заходів практичне здійснення цього принципу;

• вдаватись до відповідних законодавчих та інших заходів, включно із санкціями, у випадках, коли таке необхідне для заборони будь-якої дискримінації щодо жінок;

• встановити юридичний захист прав жінок на рівних засадах з чоловіками і забезпечити за допомогою компетентних національних судів та інших державних установ дієвий захист жінок від будь-якого акту дискримінації;

• утримуватись від здійснення будь-яких дискримінаційних актів або дій щодо жінок та гарантувати, що державні органи та утворення діятимуть відповідно до цих зобов'язань;

• вживати всіх належних заходів щодо ліквідації дискримінації жінок з боку будь-яких осіб, організацій або ділових утворень;

• вживати всіх належних заходів, включно із законодавчими, для зміни або скасування існуючих законів, постанов, звичаїв і практики, що дискримінують жінок;

• скасувати всі положення національного кримінального законодавства, що дискримінують жінок.

Стаття 3 Конвенції передбачає, що Держави-учасниці беруть на себе зобов'язання вдаватись в усіх галузях, зокрема, у політичній, соціальній, економічній і культурній, до всіх необхідних заходів, включно із законодавчими, щодо забезпечення всебічного розвитку та прогресу жінок з метою гарантування жінкам здійснення й користування правами людини та основними свободами на засадах рівності з чоловіками.

Конвенція ООН про політичні права жінок вступила в силу 7 липня 1954 року. Вона містить перелік основних політичних прав жінок. Стаття 1 Конвенції закріплює, що жінкам належать право голосувати на всіх виборах, на рівних з чоловіками умовах, без будь-якої дискримінації. Стаття 2 передбачає, що жінки, на рівних умовах з чоловіками, без будь-якої дискримінації, можуть обиратися в усі установи, встановлені національним законом, які потребують проведення публічних виборів. Стаття 3 встановлює, що жінкам на рівних умовах із чоловіками, без будь-якої дискримінації, належить право займати посади на громадсько-державній службі та виконувати всі громадсько-державні функції, встановлені національним законом.

Як бачимо, на універсальному рівні прийнято багато документів, які мають на меті боротьбу із дискримінацією щодо жінок. Також такі документи загального міжнародного права, як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, культурні і соціальні права, Загальна декларація прав людини містять положення, які проголошують рівність усіх людей, незалежно від їхньої статі.

У Європейській конвенції з прав людини і основних свобод 1950 року закріплено лише загальне положення про те, що здійснення прав і свобод, викладених в цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин (стаття 14).

18 жовтня 1961 року в Турині Радою Європи була прийнята Європейська соціальна хартія, яка вступила в силу 26 лютого 1965 року. Стаття 8 Хартії закріплює право працюючих жінок на охорону материнства. З метою забезпечення ефективного здійснення права працюючих жінок на охорону материнства Сторони зобов'язуються:

1. Забезпечити працюючим жінкам відпустку на період до і після пологів загальною тривалістю не менше 14 тижнів або з оплатою такої відпустки, або з виплатою достатньої допомоги по соціальному забезпеченню, або з наданням допомоги за рахунок державних коштів.

2. Вважати незаконним, якщо роботодавець надсилає жінці попередження про звільнення з роботи у період від дати повідомлення нею свого роботодавця про вагітність до закінчення її відпустки по вагітності та родах або якщо він робить попередження про звільнення у такий час, що воно набирає чинності в цей період.

3. Забезпечити матерям, що мають грудних дітей, перерви, тривалість яких достатня для годування дитини.

4. Регламентувати залучення до робіт у нічний час вагітних жінок, жінок, які нещодавно народили дитину, і жінок, що годують своїх грудних дітей.

5. Заборонити застосування праці вагітних жінок, жінок, які нещодавно народили дитину, і жінок, що годують своїх грудних дітей, на підземних гірничих роботах і всіх інших роботах, які протипоказані жінкам у зв'язку із небезпечними, шкідливими або важкими умовами праці, і вжити відповідних заходів для захисту трудових прав цих жінок.

Першого лютого 2007 року в Україні набула чинності Європейська соціальна хартія, ратифікована Верховною Радою України наприкінці 2006 року. Це означає, що Україна взяла на себе міжнародно-правове зобов’язання виконувати положення Хартії, в тому числі і положення статті 8.

На регіональному рівні Рада Європи прийняла загальні і спеціальні норми які покликані боротися із дискримінацією щодо жінок. Будучи членом Ради Європи, Україна зобов’язана виконувати всі загальні і спеціальні норми цієї регіональної організації, в тому числі і норми, що стосуються боротьби із дискримінацією щодо жінок.

У питанні недискримінації щодо жінок важливе місце займає Декларація ООН “Про ліквідацію всіх форм насильства щодо жінок”. Ця декларація була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993 року. Вона засновується на універсальності загальнолюдських прав і необхідності утвердження для жінок принципів рівності, безпеки, свободи, недоторканності та гідності. Декларація підкреслює, що насильство щодо жінок є перепоною для розвитку, досягнення рівності та призводить до порушення прав і основних свобод жінок. Насильство щодо жінок демонструє історичну нерівність владних відносин між чоловіком і жінкою, які призвели до домінації чоловіків і дискримінації жінок. Саме насильство, як зазначається в декларації, є одним з основних механізмів, який підпорядковує жінку чоловікові і тому в усіх статтях декларації проголошується необхідність захисту прав жінок від будь-якої форми насильства: фізичного, психічного, економічного, політичного і культурного. В документі підкреслюється необхідність розробки глобального механізму подолання насильства щодо жінок, в якому особливе місце відводиться неурядовим жіночим організаціям. Декларація ООН “Про ліквідацію всіх форм насильства щодо жінок” є головним документом м’якого права, який регулює проблему насильства щодо жінок і її важливість важко переоцінити. Вперше на універсальному рівні держави визнали існування даної проблеми, визначили її походження і шляхи її подолання.

Як член ООН, Україна прийняла на себе зобов’язання виконувати усі ратифіковані нею міжнародні угоди стосовно прав людини. У 1980   р. Указом Президії Верховної Ради УРСР Україна ратифікувала Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок. Відповідно до положень Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» 1991 р. і статті 9 Конституції України 1996 р., усі ратифіковані Україною міжнародні угоди автоматично стають частиною національного законодавства.

Ратифікувавши Жіночу конвенцію, Україна прийняла на себе викладені в статті 2 зобов’я­зан­ня викорінювати дискримінацію в усіх її формах усіма можливими методами. Очевидно, що першочерговим заходом з ліквідації дискримінації є законодавчі механізми, тобто інкорпорування принципів ґендерної рівності в Конституцію України, закони і підзаконні нормативно-правові акти.

Стаття 24 Конституції України на законодавчому рівні закріплює рівність конституційних прав та свобод жінок і чоловіків, наголошує, що «рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних із чоловіком можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї…». Крім того, у 1996 році було прийнято Національний план дій на 1997-2000 рр. щодо поліпшення становища жінок, підвищення їхнього статусу у суспільстві, а 25 квітня 2001 року був виданий Указ Президента України «Про підвищення соціального статусу жінок в Україні».

На підтвердження вищевказаної позиції держави, Верховна Рада України, керуючись Загальною декларацією прав людини, Конвенцією про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок (Жіночою конвенцією), ратифікованими Україною міжнародними договорами про права і свободи людини 5 березня 1999 р. Постановою № 475-ХІУ прийняла Декларацію про основні принципи державної політики України стосовно родини і жінок. Відповідно до Декларації держава гарантує жінкам і чоловікам рівні права і можливості стосовно основних прав і свобод людини у всіх сферах громадського життя. Таким чином, Україна визначилася стосовно принципів і основних напрямків державної політики з питань родини і статусу жінок, але ця політика реалізується не повною мірою і поки що не дала очікуваних результатів. У 2003 р., виконуючи рекомендації Комітету Конвенції з ліквідації дискримінації жінок, Україна ратифікувала Факультативний протокол до Жіночої конвенції, що наділяє Комітет правом приймати індивідуальні скарги й відповідно реагувати на них, так само як і проводити розслідування у випадках, коли, можливо, мають місце серйозні чи систематичні порушення Жіночої конвенції. Ця обставина уможливила захист прав жінок на міжнародному рівні при вичерпанні всіх національних засобів.

З метою боротьби із цим явищем група активістів молодіжних і жіночих неурядових організацій, очолювана Харківським центром жіночих досліджень, ініціювала розробку проекту Закону України «Про попередження насильства в родині». Для розробки проекту була створена спеціальна робоча група із числа провідних спеціалістів Національної юридичної академії України й Академії правових наук України під керівництвом к.ю.н. О.М. Руднєвої. Парламент України прийняв закон 15 листопада 2001 р., проголосувавши кон­ституційною більшістю. Прийняття закону стало найважливішою подією для українських жінок, оскільки його положення є найбільш прогресивними і всеосяжними в порівнянні із законодавством у сфері насильства в родині, що діє в країнах СНД і Східної Європи.

Також Верховна Рада України прийняла в першому читанні проект закону „Про забезпечення рівних прав чоловіків та жінок та рівних можливостей щодо їх реалізації”. Автором запропонованого законопроекту був Роман Зварич, який і представив цей законопроект у Верховній Раді. Проект Закону України “Про забезпечення рівності прав жінок та чоловіків” розроблений з метою конкретизувати положення статті 24 Конституції України, в якій визначено, що рівність прав жінки і чоловіка забезпечується наданням рівних можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї. Автор проекту вважає, що вирішити проблему забезпечення рівності прав жінки та чоловіка можливо лише шляхом визначення конкретних правил поведінки у громадсько-політичній, соціальній та інших сферах. Ці конкретні правила (дозволи або заборони) та відповідальність за їх невиконання необхідно визначити у законі.

Кодекс законів про працю України, затверджений Законом N 322- VIII від 10 грудня 1971 року містить главу XII , яка називається “Праця жінок”. У жодній із статей цієї глави не йде мова щодо дискримінації жінок під час трудових правовідносин. Лише стаття 184 із змінами від 30.10.87, 20.03.91 і 24.12.99 закріплює гарантії при прийнятті на роботу і заборона звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей. Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям - за наявністю дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу зазначеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов'язані повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмову у прийнятті на роботу може бути оскаржено у судовому порядку.

Як бачимо, на національному рівні в Україні вже досить багато зроблено для ліквідації дискримінації щодо жінок. Ратифікувавши всі головні конвенції ООН і Ради Європи, Україна взяла на себе міжнародно-правові зобов ’ язання, які вона повинна виконувати. Найгострішою проблемою є відсутність в Україні адекватного закону, який би остаточно закріпив рівність жінки і чоловіка і врегульовував питання, пов’язані із дискримінацією щодо жінок. На практиці жінки все ще мають проблеми із влаштуванням на роботу як у державному, так і у приватному секторах. Тому необхідно приймати необхідні заходи, як законодавчі, так і практичні, які б остаточно викорінили гендерну нерівність в Україні.

 

7. Висновки

Підбиваючи підсумки всього вищевикладеного, можна сконцентрувати увагу на декількох пунктах. Стан дотримання прав і свобод людини в Україні все ще залишається далеким від міжнародних стандартів. Недосконалість вітчизняної законодавчої бази та правозастосовчої практики, зокрема, часте невиконання судових рішень, обмеження свободи слова і свободи журналістської діяльності, брутальні методи ведення слідства і застосування катувань до затриманих та заарештованих правоохоронними органами, низький рівень правової культури у суспільстві та інші чинники зумовлюють наявність великої кількості нерозв’язаних проблем у царині захисту прав людини в Україні. У нашому висновку розглянемо положення та рекомендації по кожному пункту звіту «Хьюман райтс вотч».

Не дивлячись на всі позитивні досягнення нової влади у галузі, в Україні продовжує існувати неоднозначна ситуація щодо свободи слова та інформації. Атаки і погрози журналістам продовжують, а не доведення до кінця справи Гонгадзе свідчить про реальну загрозу журналістському вільнодумству в українському суспільстві. Разом з тим, законодавча база в Україні відповідає світовим та європейським стандартам і це свідчить про позитивні тенденції розвитку механізмів захисту свободи слова та інформації в Україні.

Проблема тортур і катувань залишається актуальною для нашої держави. Органи прокуратури досить часто не належним чином виконують свої обов ’ язки щодо перевірки умов тримання осіб, позбавлених волі, та законності підстав їх затримання. Разом з тим, спостерігається майже повна відсутність діяльності судової гілки влади в цій площині. Також значною проблемою є відмови медичних закладів і персоналу констатувати випадки побиття громадян працівниками правоохоронних органів. Напевно найбільшою проблемою в даній площині є відсутність дієвого механізму притягнення до відповідальності тих працівників правоохоронних органів, які порушують фундаментальні права людини, а ті процеси, які відбуваються, не доводяться до уваги громадян та власне працівників правоохоронних органів. Саме тому тортури, катування і нелюдське ставлення з боку правоохоронних органів залишаються однією з найактуальніших проблем права захисту прав людини в Україні.

Досить неоднозначною є ситуація із дотриманням прав людей, що живуть із ВІЛ / СНІД. З одного боку, українська законодавча модель відносно ВІЛ / СНІД є однією з найкращих у регіоні. Але ця модель виявляється недостатньо ефективною на практиці. Досить часто норми права нівелюються працівниками правоохоронних органів і медичним персоналом. адекватною протидією ситуації, що склалася, видається застосування санкцій та покарання до тих працівників правоохоронних органів та медичного персоналу, дії яких порушують національні та міжнародні стандарти у зазначеній галузі. Також необхідно протидіяти загальному негативному ставленню до ЛЖВ в Україні. Дієвими заходами у цій сфері є соціальна реклама і проведення відповідної інформаційної кампанії серед усіх верств населення. Саме ці заходи можуть бути першим кроком до забезпечення нормального стану захисту прав людей, що живуть із ВІЛ / СНІД в Україні.

Механізм надання притулку в Україні ледь функціонує в силу високо децентралізованої структури, що охоплює різноманітні урядові інституції та департаменти. Хоча Україна є стороною усіх міжнародних та регіональних європейських конвенцій, які регулюють правовий статус біженців і були прийняті акти національного законодавства, які покликані забезпечити права біженців, не завжди положення цих актів належним чином виконуються відповідними інституціями та установами. Застосування санкцій та покарання до тих працівників відповідних органів, які порушують норми і положення багатосторонніх міжнародних договорів та національного законодавства могло б сприяти вирішенню даної проблеми. Щодо прав трудящих мігрантів, то необхідним кроком вбачається прийняття відповідного закону, який би регулював засади державної міграційної політики і сприяв розвитку міграційної системи в Україні.

Україна залишається однією з країн походження жертв торгівлі людьми в Європі з метою сексуальної та трудової експлуатації. Більшість осіб, засуджених в Україні за торгівлю людьми, так і не були засуджені і покарані. Натомість, вони були умовно звільнені. І це є дуже серйозною проблемою. Отже, проблемним в Україні є виконання міжнародних і національних правових норм, а також застосовування відповідних санкцій та покарань до осіб, які скоїли злочин торгівлі людьми і тих працівників відповідних органів, які за допомогою корупційних схем звільняють чи виправдовують злочинців.

Щодо проблеми дискримінації стосовно жінок, то тут найгострішою проблемою є відсутність в Україні адекватного закону, який би остаточно закріпив рівність жінки і чоловіка і врегульовував питання, пов’язані із дискримінацією щодо жінок. Закріплена у Конституції України норма щодо рівності чоловіка і жінки потребує ширшого висвітлення у законодавстві. На практиці жінки все ще мають проблеми із влаштуванням на роботу як у державному, так і у приватному секторах. Тому необхідно приймати необхідні заходи, як законодавчі, так і практичні, які б остаточно викорінили гендерну нерівність в Україні.

Також у нашому висновку наведемо точки зору щодо дотримання прав людини в Україні міжнародних міжурядових організацій та їхніх спеціальних органів. Так, наприклад, Комісія ООН з прав людини відзначила позитивні зрушення у системі захисту прав людини в Україні, як то заснування програми захисту свідків. Проте, Комісія також відзначила, що у нашій державі все ще існують масові порушення прав людини, особливо відмічаючи тортури, катування і нелюдське ставлення з боку правоохоронних органів і домашнє насильство.

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) висловила занепокоєння парламентською кризою і порушенням деяких прав людини в Україні, відзначаючи при цьому “суттєвий успіх”, який досягла наша держава у захисті прав людини і побудові демократії. До Європейського суду з прав людини у 2006 році було подано багато позовів проти України. Суд прийняв 160 рішень у період з жовтня 2005 року по листопад 2006. Для порівняння, у 2005 році було прийнято всього 64 рішень Суду у справах проти України.

Підсумовуючи усе вищевикладене, можна зробити висновок, що кардинально змінити ситуацію з дотриманням та захистом прав і свобод людини в державі можна тільки усім разом - суспільству, владі, громадянам. Потрібно пам ’ ятати і усвідомлювати, що кожного разу, коли порушуються права іншої людини, це порушення стосується кожного з нас.